16 серпня на фестивалі Bouquet Kyiv Stage ми почуємо невідому музику — фокстрот та чарльстон Бориса Яновського. «Поїзд» і «Дерев‘яну піхоту» Шиповича. Київ Дейлі поговорив з піаністом про те, чому з ним сталися модерністи, і загалом, про музику, яка досі прихована в архівах. Про повернення творів забутих українських авангардистів та про те, як вона збільшує нас в нашому сьогоденні.

З чого все почалося, я про ваші дослідження українського модернізму?

— Напевно, все почалося з пошуку різноманіття. Я з дитинства люблю різноманіття в різних царинах: комахи, гриби, рослини, географія… Але врешті це зупинилося саме на музиці. Інакше сказати, що більш незвичною є музика, то більше вона викликає в мене цікавість. Тож коли я почав відкривати для себе українську музику, в мене постало питання, чому ж її не виконують. На щастя, зараз ситуація інша, ніж вісім років тому. Хоча… ми досі не маємо, наприклад, записів усіх творів Лисенка.

Це ж наша Біблія!

—  Так. Його імʼям названі всі можливі музичні заклади в різних містах і містечках. Але, по суті, є тільки три пристойних альбоми з його музикою, і їх робили чужоземці.

Але я відійшов від теми. Мене турбувало те, що наша музика дуже мало відома. Оскільки записів бракувало, я читав про українських композиторів у книжках, далі шукав ноти і таким чином дізнавався щось нове. А коли я відкрив для себе деяких українських модерністів, то відчув, що це зовсім нові світи, яких дотепер не знаходив у европейців. Виходить, що з усієї української музики саме модерністи дали мені це відчуття різноманіття, яке я люблю. Стали для мене таким собі восьмим кольором. І саме за неповторний голос, я вважаю, їх варто популяризувати.

Інша річ, що це не та канонічна музика, яку зараз поширюють, а та, що прихована в архівах. Чомусь найцікавішим виявляється те, що є одночасно найменш відомим. І так не лише в музиці: я впевнений, що в українській літературі така ж ситуація.

Чому ви обрали для концерту саме твори Костянтина Шиповича і Бориса Яновського?

— Обидва композитори надзвичайно ориґінальні. Обидва писали аванґард, реальний аванґард, без жадних натягувань. Їхню музику можна зіставити з музикою американських аванґардистів 1920-х років чи французької “Шістки”. Це музика, яка не лише ідеологічно, але й технічно є надзвичайно передовою.

Водночас вони і надзвичайно різні люди, тому що в 1920-ті Яновському було коло 50 (цього року у нього ювілей – 150), він працював у Харкові, а Шипович був підлітком, що творив у Києві. Виходить умовний діялог поколінь, хоча найвірогідніше, Яновський і Шипович не були особисто знайомі.

Обидва досліджують шум в музиці. Шум, який може робити фабрика, шум, який може робити натовп, маси людей. В українській музиці найповніше в 1920-і роки тему шуму розкрили саме Яновський і Шипович. Але кожен на свій лад.

Врешті, обидва практично не друкувалися за життя. Переважна частина їхніх нот – рукописи. Один з творів, що я граю, – Перша соната Шиповича – взагалі загубилася всередині його архіву. Я її збирав по шматочках.

Чому обидва були так швидко і міцно забуті?

— У кожного своя причина. Яновський не дожив до масштабних сталінських репресій, які могли б його безпосередньо торкнутися. Уже в кінці життя він мусив пристати на нові ідеологічні вимоги. Яновський вже писав спрощену музику, але, що цікаво – не вдавався до кічу, як більшість композиторів. Він знаходив у спрощенні потенціял для нового висловлювання, і тим самим він мені нагадує тогочасних австрійських і німецьких музик, Ернста Кшенека чи Курта Вайля. 

Я гадаю, зрозуміти стиль Яновського як слід можна лише тоді, коли спробувати охопити широкий культурний контекст Европи 20-х. Його музика значно ближча до функціональної архітектури чи до колляжної літератури, ніж до будь-якої тогочасної музики. Але критика дуже вузько сприймала Яновського, а в музикознавстві надалі панували рамки «мистецтво має бути зрозумілим масам». Звісно, що за таких умов немає стимулу розуміти щось принципово нове і незвичне.

Навіть у Вікіпедії можна знайти деякі судження, нібито його опери 20-х геть невдалі, що це лише якийсь там етап української опери, і що на серйозний рівень все вийшло лише з «Золотим обручем». Але я вважаю, що це величезна помилка. Тобто, логічно, що про Яновського забули, але чому про нього досі не пригадали – це велике питання. 

Звісно, велика проблема ще в тому, що у нього велика кількість творів залишилася в рукописах, а в 1915 році Яновський невдало скористався послугами доставки, і величезний ящик з партитурами просто зник. Таким чином ми втратили опери «Сорочинський ярмарок», «Саломея»…  Деякі з тих творів, які могли пропасти, виринають зараз. Наприклад, торік я знайшов твір Яновського у Варшавській бібліотеці – Harmoniae. Фортепіяновий диптих, дуже красивий, імпресіоністичний, для української музики має величезне значення. Але про цей твір не було згадано ніде, наче його й не існувало. 

Яновський є першим українцем, що писав балети, – їх в нього щонайменш чотири. Про це ніхто не згадував, і всі чомусь називають Вериківського. Яновський також перший, по суті, модерніст в українській музиці: він використовував новітні техніки, що їх використовували Дебюссі і Равель в ті ж часи, і він це робив тут, у Києві. Але ж ні, нам краще цього не знати, і ми продовжуємо думати, мовляв, у нас все відбувалося з запізненням.

У чому річ з Шиповичем? Він працював на Київській кінофабриці, його музику виконували. Він навіть був нагороджений роялем за одну патріотичну пісню. Начебто кар’єра забезпечена, все гаразд, якось в 1930-ті його обійшли страшні репресії, але ось починаються 1940-і, і Шиповича заарештовують.

Долю Шиповича досліджувала Валентина Кузик, яка, на жаль, цього року відійшла у вічність. Дещо в неї я встиг розпитати, але звісно, що білих плям в цій історії залишилося більше. Шиповича ув’язнили, десь більше, ніж півроку він відсидів, а потім його таки реабілітували, звільнили, проте відтоді він довго не міг знайти роботу. Далі, в 1941-му німці окуповують Київ. Шипович залишається тут, його здоров’я не витримує, він помирає. Під час німецької окупації дуже багато газет, як не дивно, відгукнулися на смерть Шиповича. А потім — цілковите забуття. 

Потім, лише в кінці 1980-х Валентина Кузик робить перше публічне виконання творів Шиповича від часів його смерти – на фестивалі «Київські музичні прем’єри». Але і після цього ніякого резонансу немає. 

Нове повернення Шиповича почалося тільки минулого року, коли я знайшов ці твори. Це була абсолютна випадковість: я шукав українську музику 1920-х років, щоб зібрати антологію або просто зіграти в концерті, бо відчував, що в музиці цього періоду є потенціял. Раптом я знаходжу цього композитора, і виявляється, що це — тотальний вибух. Шипович перевершує усі можливі уявлення про те, якою може бути українська музика, наскільки вона передовою вона може бути. Шипович не просто співзвучний тогочасним футуристам – він передчуває те, що було написане потім, через 10 чи навіть 40 років.  

Ви з ваших досліджень формуєте не знаю, — майбутню  монографію?

— Наразі я збираю різні матеріяли для досліджень і загалом роблю те, на що спроможний як студент-маґістр консерваторії: виступаю на науково-практичних конференціях, готую статті. Але передусім – граю концерти. Банальну річ скажу: українська музика створювалася для слухання, а в нас чомусь заведено, що достатньо лише писати про неї. 

Велика проблема в тому, що дуже важко знайти мову, якою можна писати про музику. Деякі спроби я робив як журналіст в The Claquers, і це щоразу було дуже складно. Я хотів би, щоб тексти про Яновського чи Шиповича були зрозумілими і приємними, але водночас передавали найскладніші думки. Гадаю, текст тільки тоді може пояснити музику, коли він в синтезі розглядає культурний контекст, особистість композитора та його музичну техніку. У цьому сенсі я взоруюся на те, що робить Льоша Шмурак як публіцист. 

Оскільки зараз я фокусуюся на концертах, то намагаюся передати свої думки як лектор, безпосередньо перед виконанням творів. Але хто знає, можливо колись таки напишу омріяну книгу про українську музику.

Най вдасться. Питання про феномен «Наші 20-ти», —  досі ми його пристосовували щодо письменників. Як з письменниками комунікували музиканти? Чи спілкувалися вони?

— Так, вони спілкувалися, і на це дуже вплинула українізація. Чимало музики 20-х написано до нових українських текстів. 

Наприклад, Яновський звертався до віршів Валеріяна Поліщука і так званих пролетарських поетів, щоб творити масові пісні. До опер він писав лібрето сам, але після “Вибуху” на нього посипалися докори щодо поганого знаття української мови. Тоді він вирішив співпрацювати з українськими драматургами. До опери “Дума чорноморська” складав лібрето зовсім забутий зараз, розстріляний теоретик театру Леонід Улагай-Красовський. Пізніше Яновський написав оперу «Земля горить» до драми Аркадія Любченка. Цікаво, що Любченко був чудовим новелістом, а конкретно в цій драмі він вдався до карикатурної політичної проґапанди. З пізніших щоденників ми знаємо, наскільки сильно Любченко ненавидів комунізм. 

На фестивалі також звучатиме Павло Сениця. Його найкращі твори – вокальні. У 1910-20-ті він створив десятки сольоспівів до віршів дуже різних поетів, імена деяких ми зараз практично не знаємо. Дехто був розстріляний, як Мелетій Кічура, Микола Філянський, Антін Дикий, а дехто еміґрував, як Олександр Неприцький-Грановський, американський ентомолог, чи Микита Шаповал, знаменитий політик часів Української революції. Це цілий контекст української літератури. Багато з цих поетів належали до часопису «Українська хата», який диктував дуже своєрідну політичну програму. У цих віршах багато відчуття занепаду, ностальгії, що було дуже співзвучно Сениці. Власне, він сам писав поезію і навіть створив велику збірку “Сам собі один”. 

Якщо брати пласт інших композиторів, то відкривається величезна, ще не осягнена картина.

Як музика 20-х років відгукується нам зараз?

— У музиці 20-х вкладено багато ентузіязму, пасіонарности, і це дозволяє нам сьогодні, спустошеним і виснаженим війною, надихатися і отримувати творчу енерґію. Перед нашою зустріччю в Сенсі, я спустився поверхом нижче, до книгарні, і переглянув асортимент українських книжок. Він справляє величезне враження. Дуже надихає розуміти, що українська культура — про різне. Мене надихає Євген Громов, який в усьому різноманітті показав і показує київський авангард 1960-х років. Я подумав, що було б цікаво робити подібні антології з музикою наших 1920-х, 1930-х років.

Зі свого боку, коли працюю в бібліотеках, сканую ноти, щось вибираю до виконання, аналізую — це створює відчуття, наче занурюєшся в океан, що досліджений лише на десять відсотків. Знаття, що в українській музиці є дивовижні речі, про які ще не розказано, дають поштовх жити, творити далі в цих тяжких умовах.

Останнє питання, доволі традиційне: на який концерт фестивалю «Букет» ви обов’язково хотіли б потрапити?

—  Передусім, на симфонічний концерт «Звільнена музика». Річ у тім, що в його організації я теж беру участь — за моєї пропозиції там звучатимуть твори Сениці й Шиповича. Оскільки ноти цих творів залишилися в рукописах, я взяв відповідальність за набір партитур і партій. 

В пріоритеті — концерти Євгена Громова, Романа Рєпки, Олексія Шмурака. Але й це далеко не все, що хотілося б відвідати.

Спілкувалася Віка Федоріна

16 серпня 18.00 Концерт «Шалені 1920-ті: Борис Яновський, Костянтин Шипович» — Тиміш Мельник (фортепіано) — Хлібня