15 вересня в Національній опері звучав Ріхард Вагнер, опера «Трістан та Ізольда» у концертному виконанні — український оркестр, українські вокалісти. Думки глядачів, як завжди, розділилися: від повного фіаско (і докорів на адресу струнних) … до фурору. Що ж це було? Кажуть піаніст Антоній Баришевський, композитори Алла Загайкевич і Олександр Родін.
Олександр Родін:
Трістан та Ізольда в нашому місті – подія, безперечно, непересічна: як для киян, так і взагалі для нашої країни. Про зацікавленість музикою Вагнера нашого глядача свідчить нескінчена черга до театру (на це можна дивитися вічно)! Відсутність будь-яких декорацій, та сценічного дійства. Лише музика Вагнера. І… шалені овації, що якнайяскравіше говорять про високий рівень майстерності виконавців! Особливо приємно вразила робота диригента та оркестру, який підкорив своїм дійсно європейським звучанням! Велика подяка всім причетним до цієї прекрасної події!
Один знайомий зустрів мене в фойє оперного театру сардонічною посмішкою: «..а що це ви тут робите? Раніше вас серед вагнеріанців помічено не було!»
В цьому і є парадокс саме цієї опери: здається, можна не любити Вагнера (ба, навіть ненавидіти його), але перед п’янким, солодко-болісним Трістан-акордом і хроматичним мотивом довкола нього встояти неможливо аж ніяк. Як не встояв у свій час Ларс фон Трієр, що вибудовує довкола цього акорду очікування кінця світу, але, на відміну від Вагнера, смерть у фільмі зливається не з коханням, а з нудьгою і внутрішньою пусткою.
Що ж було в Оперному театрі в Києві? Нудьга та пустка? Ні, але ця інтерпретація була далекою від звичної екстатичності та романтичного патосу, якими наділяють цю музику. Натомість вона була сповнена поетичності, м’якості, подекуди майже невагомості. Кажуть, диригент зтишив всю динаміку на ступінь нижче — певний реверанс аутентизму — в середині XIX-го століття струнні ще грали на жильних струнах. Назагал, «постановка без постановки» в стінах Опери і саме з цією музикою виглядала як велична але спокійна літургія: чудо, створене стриманим жестом: внутрішні вогні під аполонічною строгістю музикантів-жреців. Чи був катарсис? На мій погляд, ні. Чи було чудо?(Трістан, який звучить зараз, в Україні?!) Безперечно, так.
Концертне виконання «Трістана і Ізольди» не залишило мене байдужею. Оголенення власне музичної частини опери, її партитури — насправді не полегшує музикантам виконання.
Неприродня статика, прямий контакт з диригентом, і набагато менший — з партнерами — це все значні виклики для виконавців. Але вони їх долали, були справжніми оперними солістами. Шукали та налагоджували контакт з непростою акустикою Київської опери, занурювалися в інтонації Вагнера. Роз’ятреність, невизначеність, принципова «одинокість» кожного виконавця опери — для мене все це насправді є дуже «вагнерівським» в своїй суті.
