В Мистецькому Арсеналі відкрили для відвідування довгоочікувану виставку «Відбиток. Українська графіка ХХ-ХХІ століть», яка мала запрацювати ще 10 червня, проте, через карантинні обмеження, того дня відбувся лише прес-показ.
Наразі, відвідати експозицію можна за звичайним графіком роботи Арсеналу до 16 серпня. Це однозначно має увійти у список необхідних справ і ось чому.
Популярність графіки як самостійного медіума почала зростати протягом останніх років, чому сприяли і самі представники цього виду мистецтва. Багато юних митців популяризують графіку як в онлайні, так і в офлайні, із задоволенням розповідають і показують на камеру процеси створення відбитків, влаштовують фестивалі, відкривають свої майстерні для охочих розкрити секрети естампу; музеї організовують персональні виставки видатних українських графіків, а мистецтвознавці випускають монографії та нариси з історії цього виду мистецтва на теренах України. Виставка в Арсеналі дає чудову можливість ознайомитись з різноманіттям імен і сюжетів, розкрити особливості як цілих шкіл, так і окремо кожного митця, зрештою, просто насолодитись підібраною колекцією.
Масштаби і географія вражають — роботи були надані 17-ма музеями і приватними галереями Києва, Львова, Одеси, Харкова, 5 фундаціями колекціонерів, а команда організаторів включала 9 фахівців. Експозиція не має чіткої лінійної послідовності, сучасні твори виставлені з вже музейними експонатами минулого. Роботи ХХ століття представлена в хронологічному порядку: модерн, 1920-30-і роки, повоєнна доба, мистецтво «відлиги» та 1970-80-х років. В рамках цієї послідовності в кожному блоці представлені різні школи, характерні теми та найвідоміші імена, з якими вступають в діалог сучасні митці.
Експозиція починається з «теорії» — глядачам представлені інструменти та матеріали для різних видів друку, пояснюються риси та відмінності між високим, глибоким пласким і трафаретним друком, після чого на чотирьох екранах можна подивитися відео про те, як створюється офорт, літографія, лінорит та шовкодрук — короткі, проте максимально цікаві і змістовні сюжети, які одразу проливають світло на весь процес.
Експозиція починається з вражаючої інсталяції Павла Макова — двох великих відбитків з характерними апокаліптичними планами міст, перед якими на підлозі викладена схожа композиція з маленьких брусків. Посередині зали розміщена інсталяція у вигляді кімнат і приміщень радянського періоду, в яких розміщена сучасна графіка, що іронічно цитує цей період. За нею розміщені роботи Олега Тістола «Українські гроші» та банкноти авторства Георгія Нарбута. Щось на кшталт натяку на звернення сучасників до минулого.
У графіці початку ХХ століття одразу відчувається подих модерну — розповсюджена в той час мінімалістична гра ліній та великих чорних і білих площин. Принцип, який прийшов в Європу з Японії і який був широко популяризований творчістю Обрі Бердслі. Еротизм та згубна таємничість образів завдяки великим чорним площинам проявилась в естампах Федора Надєждіна, в той час, як у камерних роботах Олексія Почтєного пустий простір лише обрамлений тонкими чорними штрихами.
Окремо варто відзначити і сам дизайн експозиції — в кожній залі є виділена група робіт певного автора на фоні однієї з композицій, що супроводжується коментарем про життя чи творчість автора. Таким оформленням і водночас особливою естетикою притягує погляд серія «Українська еротична поезія» початку 2000-х Віктора Ігуменцева — чорно-білі схематичні силуети одразу нагадують всім відомих героїв картин Анрі Матісса. Ці роботи ніби завершують модернову тему, після чого слідує пострадянський урбаністичний пейзаж Тараса Ковача, що підводить нас до популярної тематики періоду 1920–30-х — індустріалізація, урбанізація, робітничий клас.
Лінорити Івана Падалки та дереворити Софії Нелепінської — відомих бойчукістів, — виставлені поруч з харківськими графіками Мойсеєм Фрадкіним, Бером Бланком та Олександром Довгалем. І ніби у протиставлення до таких всеохопних сюжетів ми бачимо роботи Олександра Сухоліта, які традиційно присвячені жінці і материнству, та сучасні відбитки з абстракцією чи квітами. Пейзажі Романа Сельського та Володимира Заузе перегукуються з символічним інтагліо Андрія Левицького та шовкодруком Олени Кудінової.
Що варто відмітити, так це широке представлення українських жінок-графіків, чия творчість окремо виділена в кількох залах. Переважна більшість яких походить з Західної України. Наприклад, акцент зроблений на львівській художниці Олені Кульчицькій, яка у своїй творчості змальовувала гуцульський побут. А з сучасників українську народну тематику представив Олексій Коваль в орнаментальних офортах «Українські весільні портрети». Одеські графіки Геннадій Верещагін та Григорій Палатников оспівують південне місто з його буденністю.
Відразу привертає увагу масштабна інсталяція «Біль білила» сучасної мисткині Альбіни Ялози — поєднання графіки, фотогорафій, вирізок з газет, дерев’яного розп’яття та інших об’єктів з відбитками на хустках, які використовують символіку середньовічного релігійного мистецтва, аби розповісти про прояви християнства в суспільному побуті. Багато уваги також приділено Західній Україні з акцентом на Карпати, що стали справжнім місцем паломництва для шістдесятників. Живописною школою цього регіону захоплювалась сама Тетяна Яблонська, а художники-нонконформісти запозичували народну естетику і сюжети.
Окремою наскрізною темою для графіків різних шкіл та періодів є пейзаж — тікаючи від ідеологічних вимог чи стилістичної кризи, митці звертались до природних, міських та індустріальних ланшафтів. Зимові пейзажі Євгена Тригуба просякнуті тривожною лірикою, а у серію своїх кольорових ліноритів Олексій Фіщенко ніби вдихнув декоративність модерну. Михайло Дерегус використовує драматичні пейзажі для героїчних сюжетів, Сергій Рябченко робить головними героями індустріальні плани Одеси. Відома своїми урбаністичними пейзажами сучасна художниця Олеся Джураєва створила серію абстрактних ліноритів, в яких можна побачити і захмарене небо, і шум великого міста, а може і взагалі розгубленість людини, що шукає порятунку в небосхилі.
Організатори зробили акцент на важливому пласті українського образотворчого мистецтва 1960-80-х років — книжковій графіці. Царина ілюстрації книг стала справжнім полем візуально-ідеологічних баталій, в яких забороняли друкувати одних, замінюючи іншими. Але, не дивлячись на це, окрема зала представляє нам станкові оригінали та примірники книг, які стали програмними для української графіки. Серед них заборонені ілюстрації Георгія Малакова до «Декамерона» і дозволені версії Олександра Данченка; «Українські народні пісні про кохання» Василя Перевальського, дві «Тіні забутих предків» з ілюстраціями Олени Кульчицької та Георгія Якутовича. Залі книжкової графіки можна було б виділити окремий текст, адже кожний представлений автор став важливою віхою для її розвитку.
Великий внесок як у книжкову, так і станкову графіку зробили батько і син — Георгій та Сергій Якутовичи, яким присвячено окремий блок. Їхню творчість об’єднують динамічна композиція, деталізованість сюжетів та образів, звернення до української літературної класики. Проте, роботи Георгія Якутовича більше спрямовані на побут та оточення людей, а Сергія — містять більше драматизму і частіше зображують напружені сюжети, що яскраво проявлено в експонованих роботах художників.
Звернення до людини, її психології, переживань і місця у світі, а згодом і подвійні стандарти суспільства – магістральні теми графіки 1970-80-х років, які супроводжувались і експериментами візуальності. Серії робіт Івана Остафійчука та Валентина Попова змальовують внутрішню розгубленість, проте зовсім по різному. Остафійчук заливає більшу частину аркуша чорним, лишаючи всередині мінімалістичні композиції, Попов створює розмиті сцени без конкретного сюжету. Остафійчук, до речі, став відомим в еміграції, як і Яків Гніздовський чи Мирон Левицький.
Останній блок присвячений так званій «інфінітивній графіці». Цей термін був взятий з щоденників відомого львівського графіка Олександра Аксініна і позначає мистецтво поза часом і простором, спрямоване на порушення екзистенційних питань та пошуку відповідей на них. Тут можна побачити і надзвичайні роботи автора визначення, геометричні композиції львів’янки Галини Жегульської, сюрреалістичні сюжети Володимира Пінігіна і Сергія Удовиченка. Представлені також роботи одного з найвідоміших у Європі сучасних графіків – Романа Романишина. Не обійти осторонь і драматичні сюжети Ігоря Подольчака. Що також цікаво відмітити — до «інфінітивних графіків» відносять велику кількість львівських авторів кінця 1970-80-х років, проте не лише їх. Погляд одразу зупиняється на маленьких, але надзвичайно продуманих відбитках сучасних майстрів Костянтина Антюхіна та Костянтина Калиновича.
Серед молодих сучасних авторів простежується постмодернова деконструкція сенсів та форм, замість конкретних сюжетів створюються колажі різного змісту та образнозності. В такому випадку часто буває важко зберегти візуальну цілісність, проте експерименти лише цікавлять глядачів, в першу чергу своєю неоднозначністю. Це можна побачити на прикладі робіт Літографської майстерні «30» — групи з трьох молодих графіків, які не лише віддаються цьому мистецтву, а й популяризують його, відчиняючи двері своєї майстерні усім охочим.
Кількість імен, тем і сюжетів цієї виставки вражає своїми масштабами і водночас дає чітке уявлення про історію української графіки ХХ-ХХІ століть. На її відвідування варто виділити максимально багато часу, адже кожна зала захоплює і пробуджує бажання повернутися знову, аби розгледіти деталі чи насолодитись загальною картиною. Може виникнути відчуття ностальгії, адже майстерність графіків старших поколінь вражає, в той час, як сучасна колажність та конструювання абстрактних форм може сприйматись як творчість, а не мистецтво. Але варто пам’ятати те, що художня образність завжди відповідає настроям тієї чи іншої епохи і формується під впливом нових естетичних уподобань суспільства.
Текст: Анастасія Уразбаєва
Фото: Олександр Попенко
- Що: виставка «Відбиток. Українська графіка ХХ-ХХІ століть»
- Коли: з 10 червня по 16 серпня; графік роботи: Вт-Нд 11.00-20.00, Пн – вихідний
- Де: Мистецький арсенал, вул. Лаврська 10-12
