Кілька років тому в Німеччині було поширеним робити тату у вигляді концтабірного номеру. Татуювалися, ясна річ, не ті, хто мали такий досвід, і навіть не ті, чиї старші родичи пройшли табори. Принаймні не в ролі в’язнів. 

Це був дуже виразний і дуже наочний спосіб пам’ятати зло і засвідчувати зло. У головного героя роману «Властиве» Іріс Ганіки є подруга-німкеня, яка при нагоді (а часто і без приводу) згадує свого діда-справця, ледь не офіцера зондеркоманди. Насправді всім давно відомо, що у Ґрацієли дідусь двадцятирічним дійшов до Ростова, де сам собі стрельнув у голову і провів більшу частину війну в угорському лазареті. Це теж либонь спосіб пам’ятати зло і свідчити про зло. 

Вони довго шукають ад’єктив, яким можна визначити такий спосіб, за яким вагон берлінського метро раптом скидається на потяг до Аушвіцу – «зарозумілий», «нахабний», «фривольний», «непристойний»? Либонь, кожне слово до того надається, але жодне не годне. Ті вигадані діди-убивці, ті карнавальні тату таки свідчать, але не про безкінечність страждання безпомічної жертви, а про необхідність світу, де таке взагалі  можливе… Через десяток сторінок Ґрацієлу з її великим товстим тілом і відверто гротескним обличчям, на якому ніяк не помиряться очі з носом, друг порівняє з самою Федеративною Німеччиною. Здається, він закоханий в свою подругу. 

Стан перманентного викриття злочину предків… таааааак знесилює, що уже цілі генерації потребують рехабу. 

Гансу Фрамбаху не так давно «минула тридцятка» (він народився 1962-го, одноліток авторки), належить до т.зв. «генерації без минулого», до «народжених в недобрий час». Генерація, яка соромилася не соромитися за минуле своєї країни. Ганс із Ґрацієлою, обговорюючи кіно «Лихвар» (американський режисер екранізує американський роман про німецького єврея часів Шоа), помічають, що щоразу тепер в метро уявляють, що їхні вагони ідуть в концтабори. І їм соромно – уявити таке і припинити таке уявляти. 

Ганс має теорію: люди живуть або в щасті, або і нещасті. Він – у нещасті. Рясні посилання на прозу Маргарет Юрсенар натякнуть, чому кохання до Ґрацієли так і не буде реалізоване (угу, хлопка – гей, глибоко «у шафі», міркує про різновиди «усуспільненого сорому»).

 Ганс працює архіваріусом в Інституті загосподарювання минулого. Властиве – це злочини нацистів і відповідальність за них «другої генерації». Сором і горе – Гансова робота. Він фіксує свідчення уцілілих і факти про убитих, в цей час рахує літери в їхніх іменах і ділить їх на три, він навчився жити з Катастрофою так, щоби вона ділилася на три. Він навчився розрізняти Німеччину, в який живе, і Німеччину, в якій працює. Щось трете – за дужками. Повернувшись з Інституту, Ганс слухає музику, якою захоплювався юнаком на початку 80-х. Серед платівок – альбом «Німецько-американської дружби», танцювальні композиції з рефренами «мусоліні», «адольф гітлер», «ісус», «комунізм». Ганс обожнює цю пісеньку. Він, повертаючись з архіву уцілілих, на самоті «протанцьовує Гітлера». Ті Гансові ритуальні танці змушують щоразу повертатися до епіграфу «Властивого» – репліки з віршу Леонарда Коєна: «Ми потворні, але в нас є музика». Це цитата з Chelsea Hotel No.2. Але точніше – це цитата з автора «Квітів для Гітлера». 

Третій герой роману Іріс Ганіки давно мертвий, покінчив із собою. Він існує у виглядів десятків однотипних звітів, що їх обробляє Ганс. Його звали Зиґфрид Волькенкраут. Він вижив у концтаборах, одружився, народив доньку і покінчив із собою. Він залишив сотні однотипних повідомлень – «Звіт про моє перебування в різних концентраційний таборах». Таборів було три. Дев’ять абзаців, дев’ять коротких речень, які він писав знову і знову – то в рядок, то в стовпчик, то поспіхом, то каліграфічно. Чудово ділить на три, як і кількість літер в його імені. 

Вся ця історія, що її то в рядок, то в стовпчик розказує неймовірно чутлива і вкрай саркастична авторка, – історія ця чудового вписується в трійку. 1х1=3, в такому якомусь сенсі.  

У без того лаконічному романі Ганіки є двічі по три абсолютно порожні сторінки, в другому такому блоці зверху надпис «Місце для нотаток». Дотеп авторки, спеціально для спраглих шукачів глибинних смислів. Ганіка в принципі дотепна, її дотепи вкрай дражливі. Скажімо, назва. «Властиве» – не так просто «Das Eigentliche», а те властиве, яке є в іншому відомому заголовку «Jargon der Eigentlichkeit». В тому творі пишеться, що повоєнний інтелектуальний жаргон, женучись за автентичністю,  відтворює ідеологеми нацистів. Сама німецька мова дала притулок Катастрофі. Der Eigentlichkeit. Так зветься книжка Теодора Адорно. Того самого Адорно, який питався, чи можна писати вірші після Аушвіцу. Ганіка пише – пише після Аушвіцу і (даруйте) всупереч йому. Кілька разів її Ганс процитує нам: «В кожній пісні Аушвіц лине…», закінчивши куплет приспівом: «Фідераля, фідераля, ляля, ля». Та ладно, тут же насправді уже нема чого змістовного сказати, тут уже насправді тільки ля і вартує наостанок. Інститути пам’яті, – поспіхом зауважить Ганс (поки ми його не встигли перервати шокованим окриком), – в меті і способах мало чим різняться від індустрії розваг, «шоа-бізнес»… ляля. 

 «Робити якусь річ задля неї самої». Так Ганс визначає «німецькість» і те, чому треба научитися, аби змогти жити в соромі і ненависті до себе. Так звучала б квінтесенція «скарг другого покоління» – і щодо нащадків жертв, либонь, і щодо нащадків катів, припушу. На певному етапі Ганс закличе в свою історію найуживаніший культурний символ, яким оперують ті, хто досліджує і формує колективну пам’ять про нацистські злочини. Каїн і його злочин, про нього мова. Так роблять, коли вшановують пам’ять замість думати про загиблих. Злочин Каїна визначений Провидінням. Назвати убивць каїнами – значить, зняти відповідальність за убивство. Чому би для варіанту не скористатися досвідом і іменем Йова, – пропонує Ганс. Не кров брата волає до мене, а власна моя кров до мене волає – так зробити… Цікаво, Ганс цієї миті помічає, що Каїн і Йов, попри різницю злодіяння і біди, мотивовані неувагою і неповагою до батька, що на мить начебто про них забувся?      

Незручний роман Іріс Ганіки, відчайдушно сміливий роман, дуже ризикований роман. Про щось своє, яке поволі стає чимсь властивим; цей твір не для читання, він таки для крок-за-кроком перечитування. «Вперше наше минуле сумісне з запитами масової публіки», – помічає Ганс. Цю упевненість «Властивого» уже наша друга генерація мусить помітити, може поміти, якщо захоче помітити… але не зараз. 

«Він узяв аркуш паперу і написав на ньому: “Кладу покірно голову на плаху ночі-катівниці”. 

Після цього сидів за письмовим столом, біля телефону, дивився на речення, з чорнильним пером у руці, і нічого не робив.

Коло пів на дванадцяту пішов до кухні і приніс склянку води. 

Тоді знову сів до письмового столу і подивився на речення, яке написав, але яке не булло його.

Старанно заповнив решту аркуша чотирикутниками, декотрі замалював, деякі ні. То був той гатунок базґранини, за допомогою якого зазвичай концентруються під час телефонної розмови, тільки він не розмовляв при цьому по телефону, а чекав змоги порозмовляти».

Іріс Ганіка. Властиве / Переклад Юрка Прохаська. Київ: Дух і Літера, 2020. 192 с.

Текст: Ганна Улюра