Як наша пам’ять зберігає те, що залишилося від наших близьких? Чи це спогади про щось відчутне, як-от пасмо волосся або ж ніготь? Чи, можливо, вони ефемерні, як запах або останній крик?
Читання нової поетичної збірки Олександра Авербуха «Жидівський король» (Київ: Дух і Літера, 2021) у Нью-Йорку навесні 2022 року — це особливо насичений досвід. Він веде до визнання того , що коли ми намагаємося описати дійсність в усіх її нюансах, слова в найкращому випадку є лише наближенням. Почнімо з назви: англійське слово «Jewish» не передає відтінку оригінального прикметника «жидівський», який є трохи образливим, але водночас історично прийнятним у деяких регіонах України*. Один із віршів першої частини книжки прояснює складну динаміку між різними сторонами походження головного героя: польською та єврейською. Як вони між собою взаємодіють? Як це — бути вкоріненим в обидві культури?
…і я хапав кляті сирники і біг навспак до польського кодла і так усе життя... ходжу в польських дублянках замаслених сирниками єрусалимського подвір’я повертаюся і кричу —та не поїду я до твоєї Польщі́, не поїду та не увійду я у твій Єрусалим…
Перебувати ні тут, ні там, не належати до жодної культури повністю, але нести на собі їхні відбитки — сліди від їжі, а також ті сліди, що позначають душевні переживання, — це досвід, на який вказує ліричний герой у зворушливій данині своїй непростій сімейній історії.
Така ситуація зростання на узбіччі двох релігійних і культурних традицій уможливлює певну гнучкість сприйняття, яке змішує христологічні мотиви з повсякденним життям. Пропонування власного тіла на останню вечерю (чи це Таємна вечеря?) — потужна метафора, нагадування про непоправну шкоду, завдану історією взаємної недовіри й ненависті, погромів і голоду, доносів і таборів:
вони всі зараз тут на останній вечері мого тіланалягають на стіл … їжте на спомин про себе тіло моє пийте з мене любі
Препаруючи власну генеалогію, ліричний герой виводить свій родовід аж від Авраама й Давида, а також засновника хасидизму Баал Шем Това (Бешта). Вірш поєднує наратив, який міг би бути взятий із середньовічних латинських ілюмінованих рукописів (візьміть, приміром, Compendium historiae in genealogia Christi XII століття), з буденною агіографією новітньої історії («…як вони жили у Ростові на вулиці Єрьоменка 82–2, кв. 803…»). Мовою, що наслідує Євангеліє, ліричний герой описує першу зустріч із єдинокровною сестрою в дорослому віці:
і, зустрівши її, промовив до неї: віриш, що я батьків син? тоді та і сказала: вірую, брате! і поклонилася йому обняла його і розридалася
Олександрові інтерпретації біблійних текстів вражають своєю безпосередністю, навіть вразливістю. Сховатися нікуди, бо смерть робить усе, окрім спогадів, прозорим і неважливим. Саме завдяки пам’яті, зокрема пам’яті про загиблих, він і його велика родина завойовують право назавжди залишитися в українській землі (Землі обітованій?):
ймення приходька що мешкав серед них жодному жидівському королеві на груди вже не нашити бо смертію він тут вкоренивсь і смертію смерть подолав
Поетична збірка Олександра пропонує читачеві траєкторію — між життям і смертю, вкоріненністю і від’їздом, згадуванням і забуттям. По суті, ця книжка є Кадишем, юдейською поминальною молитвою, за культурою, яка була або жорстоко знищена (з єврейського боку ), або експлуатована через примусову працю (з українського боку ), або переміщена (з польського боку ). Я зловила себе на думці про те, що не впевнена, до подій якого року відсилає наведений нижче вірш — 1941-го чи 2022-го:
відповідь на ваш запит сім’я Шутини залишилася в окупованому селі Хана кинута живою в колодязь Клара (донька) кинута живою в колодязь Шутін Хаїм-Йосип убитий і кинутий в колодязь
Упродовж останнього десятиліття ми бачимо, як українська література робить безпрецедентні кроки до переосмислення травми Голокосту. Поетична збірка Маріанни Кіяновської «Бабин Яр. Голосами» (2017) сигналізує про зміну парадигми у напрямку до сприйняття Голокосту як чогось, що сталося з українцями так само, як і з євреями. Це вже більше не ми й вони. Це МИ. Торкаючись колективного несвідомого, Кіяновська у вражаючий спосіб та з дивовижною ретельністю піднімає на поверхню втрачений світ київських євреїв.
Олександр Авербух належить до подібної школи поетів, які обирають досвід втілення, а не просто спостереження. У світі, який заціпенів від надміру людських страждань, більше немає надії на справедливий суд, відшкодування чи навіть розуміння:
єдине чого ми тепер прагнемо
це визнання нашого болю
Поезія Олександра оголює біль і не дозволяє його ігнорувати. Цей біль вдивляється у ваше обличчя з листів остарбайтерів з їхньою простою, повторюваною мовою. Сміливість зазирнути вглиб власної душі трохи полегшує його, і, можливо, це єдине, що нам залишається.
Оксана Розенблюм
(З англійської переклала Валентина Вздульська)
