Харон бере вихідний

Євген Спірін

Хароновим човном називає юнак із автобіографічної прози Євгена Спіріна луганський морг, де працює на початку 2010-х. Колісницею Анубіса випало стати труповозці, на яку згодом перейшов Жорик. 

Не поетично називає, а цинічно. Після 90-х в Луганську знайшлася мода: ритуальні агенції називалися пишними іменами з історії і міфології Давнього світу: на виклик по труп, скажімо, мотоцикліста без шолома, що йому голову наскрізь прошила пташка на льоту і залишитися стирчати в очній впадині, приїздили «Аїд», «Харон», «Плутон», в найтривіальнішому випадку –  «Есквілін» (конкуренцію їм складає хіба кафе «Титанік»). Ні слова без сарказму ні той юнак з моргу, ні той автор «Моргу» не кажуть (за що одному з них варто подякувати). Жорстко цинічна любов до людей. Тільки не до людей. І не любов. Щоб бути вправним лікарем, треба бути готовим спричинити біль. Так, навіть трупам. Мертвим теж болить (як виявляється з «Моргу» принагідно). 

Жорик народився в родині лікарів-судмедекспертів, і тому ніколи б йому лікарем не бути. Батьки навіть загітували знайомих викладачів, щоб їхнє дитя не могло вступити на медичний. В середині 90-х у батьків в Луганську було багато роботи, а малий мав купу часу вивчати напам’ять «Анатомію людини». Втім, тато сказав своє слово, і хлопець вступає на філософський. Жити на стипендію неможливо, тож батько влаштовує йому підробіток на посаді молодшої медичної сестри в Першому міському морзі міста Луганськ. (Самий початок історії. Ясно, який саме сарказм практикує Спірін? І натякну: автор «Моргу» чесно працює під Буковскі). 

Цікаво, а Харона забалтували до гикавки його пасажири? Бо їм певно що хотілося комусь розказати історії зі свого життя. А от чи йому хотілося слухати? Жорик натомість стає вдячним слухачем. 

Його колеги щедрі на трешові-чорнушні історії з практики, Жорик уважно слухає. І з ним слухаємо ці чорні анекдоти ми. (Якщо хтось вторгся на вечірку захмелілих лікарів, відповідний дискурс впізнає тут же). Дві третини книжки триває цей кумедний безум, чимсь схожий на«Неприродні випадки» Річарда Шеперда, але без такої чіткої, як у Шеперда композиції. Теревені, плітки, байки. Ми ними розважаємо один одного. А за над-задумом вони постачають рольові моделі, як діяти або чого не робити в певних ситуаціях. Анекдоти про дурнувату смерть готують до дурнуватих смертей? Спірін специфічно вибудовує ті свої «вставні» байки. В них купа зайвої інформації. От для того, щоб розповісти, як втомлений спецпризначенець переплутав мобілку і зброю та прострелив голову, нам спочатку розкажуть всю біографію чоловіка, історію його невдалого шлюбу, згадають його ніжну прив’язаність до проститутки, дадуть пару відсилок до дитинства героя. Ніщо з цього не впливає на фінал історії. Він не тому застрелився, що у сварці вдарив дружину чи не любить платити секс-працівницям. Ці непотрібні деталі якраз і мають вказати на свою зайвість (уроборос, щось таке): ніщо з того, чим ми жили, не впливає на нашу смерть. Ніякої логіки. Ніякого передбачення. Життя – ланцюжок пов’язаних подій. Смерть – просто смерть, ніяких передумов і наслідків.  

Карнавал і сам Жорик згадає, та й інші хлопці з «Моргу», вони всі – люди начитані. Робимо все навпаки, але все правильно: карнавал має відтворити нормальний порядок життя. Очевидно, що «Морг» написаний про ініціації: хлопчик наближається до смерті, проходить через смерть і стає чоловіком. Тому і спільнота «Моргу» – чоловіча переважно,  жінки тут представлені кумедними назвами районних магазинчиків («Катєньки», «Дашєньки»..), де герої Спіріна затарюються горілкою. В цьому світі є одна жінка, вона древня, вона в обласному морзі так давно, що й ніхто не пам’ятає, відколи, маленька худенька «костяна» жіночка. Їй би в тих чоловічих ініціаціях бути жрицею – бабою Ягою. Ця жінка помре страшною смертю від рук хлопчика… Мабуть, не карнавал таки.     

Герої Спіріна – не просто смертні, вони засуджені на смерть, покарані стратою. І він уважно слухає їхні історії, намагаючись зрозуміти, в чому ж полягає їхня провина. І не почує нічого такого, чого вартувало б страшного кінця. І реагувати на таке можна насправді тільки чорним сміхом і білим сарказмом.  

На те, що ближче до кінця «Моргу» легковажні інтонації «гей-гей, двічі не помирати» зміняться, вказує не лише художній час роману, бо от-от має початися війна. Будуть й інші, то тут, то там розкидані «маячки». Бо часом кумедна історія про чорно-дотепні розіграші вічно п’яного санітара над скорботними родичами закінчяться раптом короткою реплікою типу «а потім його покинула дружина, він бухнув і повісився в холодильнику трупозбиральні». 

Злам інтонації в «Морзі» починається не тільки через початок війни, тут війна збігається з внутрішньою утомою Жорика. Одночасно, не в наслідок. Початку війни він примудрився не помітити: готувався до аспірантури, працював подвійні зміни в морзі, судячи з кількості жіночих імен, заповзято і невзаємно закохувався. Але трапилося ще й таке: Жорик щойно бачив, як закохана парочка влила в себе літру горілки і всілася за кермо, і от він уже збирає рештки їхніх тіл після автопригоди. Цієї миті іронії і сарказму місця не залишається. Жорик з жахом розуміє: йому до тих двох, до всіх його «подорожніх» не байдуже. Війна Жорика застає зненацька: він щойно подумав, що можна було б уже і полюбити людей, як люди показали передчасність його намірів. Та ж структура, що у його байок: забагато деталей, непотрібних, жив-працював-учився-бухав-любив, і раптом нелогічний фінал: на вулиці Луганська виходить «гвардія». 

«Не той час зараз. Послухай мене. Я совок пережив, 90-ті пережив і це переживу».

В фіналі «Моргу» він назве «острівцем життя»: є генератор, вода, трохи харчів, намутили пальчаток і дезинфікату, роботи не бракує, жертви обстрілів вимагають уваги чергових харонів, а начальство моргу давно вшилося. Українська армія звільняє Луганськ, в морг, де переховується Жорик, потрапляє снаряд і застрягає в стіні, не розірвавшись. І пливи, човнику, пливи.

З першого дня я зрозумів, як вправно й вишукано спілкується Михалич з персоналом. «Агов, мудило! — кричав він секретарці. — Мені тут вкритися мохом, чи хтось таки каву принесе?» Такому рівню корпоративної етики позаздрив би всякий керівник. Безумовним досягненням начальника були новації в галузі рекрутингу, зокрема співбесіди при прийомі на роботу. Згадую наш перший діалог: 

— Наркоман? 

— Ні. 

— Алкоголік?

— Ні. 

— Ну, значить, довбойоб, — підсумував Михалич і вищирився в посмішці, натякаючи, що я все ще можу втекти й уникнути лабет моргу.

Текст: Ганна Улюра

Євген Спірін. Морг. Історії луганського санітара / Переклад Наталії Пашковської. Київ: Люта справа, 2020. 244 с.

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *