100 успішних жінок в мистецтві і бізнесі

Ґрейс Бонні

Це не нудні формальні рейтинги. У видавництві Arthuss зовсім скоро вийде книга «Жіноча компанія. Поради й натхнення від 100 мисткинь і підприємниць».

Ґрейс Бонні  — авторка суперпопулярного блогу і книги-бестселера.

Її блог читають понад 2 мільйонів осіб в місяць. Грейс показує не тільки красиві будинки, предмети, а й розповідає про їх творців — дизайнерів, архітекторів, художників.

У книзі Бонні використовує простий прийом: показує, що жінки і «жіночі» бізнеси — це спільнота, а не змагання. А чужий досвід — зразок для наслідування.

«Я виявила, що переважна більшість жінок, які керують бізнесом, хочуть спілкуватися з іншими жінками в своїй області і чекають від них ради», — пише вона у зверненні до читачів, — «Наступного разу, коли ви вирішите, що від когось слід «триматись на відстані», простягніть руку і познайомтеся з ними. Надішліть їм електронного листа чи повідомлення, перевірте, чи зможете ви приєднатися до них під час кави або обіду. У кожного з нас є багато, щоб вчитися один у одного, таким чином велика кількість чудових нових ідей і партнерських відносин можуть виходити  від талановитих жінок, які надихають одна одну».

Ґрейс Бонні. «Жіноча компанія. Поради й натхнення від 100 мисткинь і підприємниць» / Переклад Оксани Журавльової.  К.: Arthuss, 2020,

Передзамовлення 

Уривок

 «Мене вражає, як креативні жінки в усьому вбачають можливості. Вони відкривають нові горизонти».

Маріам Паре

100 успішних жінок в мистецтві і бізнесі
Мисткиня, дизайнерка, спікерка, Непервілл, штат Іллінойс

Ким ви мріяли стати в дитинстві?

Вчителькою мистецтва, оскільки вважала, що її робота найкраща, і вона має необмежений доступ до запасів мистецького приладдя.

Що в інших жінках із креативної індустрії викликає у вас найбільше захоплення?

Оптимізм. Стикаючись із проблемами, мої знайомі креативні жінки виявляють оптимізм, це ніби налаштування їхнього мислення — ​вони бачать наполовину наповнену склянку, а не напівпорожню. Опиняючись у несприятливих обставинах, вони набираються стільки досвіду, скільки можна. Мене вражає, як креативні жінки в усьому вбачають можливості. Вони відкривають нові горизонти.

Що вам найбільше подобається у вашому робочому просторі?

Він затишний, у кожному закутку нагромаджено мистецьке приладдя. Навколо є все, що надихає мене на креатив. Простір зручний і функціональний, це важливо для мене, оскільки я пересуваюся на візку. Це місце, що виявляє всі мої можливі здібності.

Що допомагає триматися на плаву в миті невпевненості в собі або за несприятливих обставин?

Зосереджуюся на собі. Намагаюся відкинути негативне мислення і підтримувати позитивне. Покладаюся на власні внутрішні ресурси. Переконую себе вірити, що все владнається.

Які страхи чи, можливо, надскладне професійне завдання не дають вам спокійно спати вночі?

Я завжди дуже нервувалася, коли мене запрошували виступити перед аудиторією й розповісти про себе чи свої мистецьки здобутки. 

Одна вельми неприємна річ трапилася зі мною кілька років тому, і досі це мене гнітить. У мене брала інтерв’ю Кеті Курік, це був водночас неймовірний і лячний досвід. Інтерв’ю почалося, і мене охопив страх. Здавалося, я все зіпсувала. На одні запитання я відповідала довго й беззмістовно, на інші, геть прості, — затинаючись, мимрила. 

Із цього досвіду я зробила висновок, що бути мисткинею — це не тільки творити мистецтво, а й уміти налагоджувати зв’язки, залучати, ефективно спілкуватися з людьми на тему твоєї справи; усе це, приправлене дещицею впевненості, не менш важливо, ніж створення мистецького доробку. Тож я не почала відмовлятися від таких нагод через власні страхи, а навпаки — пообіцяла собі подолати знервованість і недоліки мовлення. 

Із роками набула потрібного досвіду, даючи інтерв’ю й виступаючи публічно. Навіть якийсь час відвідувала психотерапевта. І результат не забарився — тепер я почуваюся впевненіше. Звичайно, пуб­лічний виступ — це стрес, але переваги такого спілкування компенсують будь-який дискомфорт.

Чиї слова надихають і мотивують вас бути собою й робити улюблену справу?

У підлітковому віці, на початку 90‑х, мені подобалася рок-група Grateful Dead. То були найкращі, найвільніші роки мого життя. У їхній пісні When I Paint My Masterpiece («Коли намалюю свій шедевр») є рядки, які я співала через багато років, підтримуючи себе в боротьбі за одужання після спинномозкової травми, і коли вчилася малювати, тримаючи пензель у роті. Ці рядки так само мотивують мене, як і раніше, нагадуючи, з чого я почала, і показуючи шлях попереду. Отже, ось ці рядки: «Одного дня забринить життя солодко, як рапсодія / Коли намалюю свій шедевр». Неймовірна пісня. Знайдіть її й послухайте. Точно не пошкодуєте.

Що б ви хотіли знати десять-двадцять років тому з того, що знаєте тепер?

Років двадцять тому я стала паралітичкою, і мене дуже бентежили набуті фізичні обмеження. Важко було не впасти у глибокий відчай через втрату здатностей, які колись мала. Тож якби я могла поговорити з собою тодішньою, то порадила б собі зосередитися на власних перевагах, а не на слабкостях — на тому, що я можу робити, а не на тому, чого не можу, і прагнути опанувати й розвинути всі ці вміння до найвищого рівня майстерності. І що це найкраща стратегія убезпечити собі майбутнє. А ще я б собі сказала, що насправді єдині перешкоди — це ті, які ми створюємо самі для себе.

Що найперше ви робите кожного ранку, аби гарно розпочати день?

Думки мої ранкові можуть бути вельми невеселими. Я маю кілька мотиваційних висловів, які проговорюю, щоб повернути думки в належне русло й зустріти день енергійно, оптимістично і сміливо. Прибираю зі свідомості весь негатив, що міг там укоренитися. І згадую все, за що вдячна.

Назвіть жінку (або жінок) із минулого чи сучасності, якою ви захоплюєтеся чи яку вважаєте для себе взірцем.

Одразу на думку спадає Фріда Кало. Мені багато в чому близькі її життя й мистецтво. Практично так само, як і у Фріди, моє фізичне обмеження фатальним чином тісно переплелося з мистецьким самовираженням. Фріда пройшла схожий шлях. У емоційній, щирій манері вона зламала всі табу щодо інвалідності, болю, страждань, і показала широкому загалу пом’якшену версію людських борінь. І досягла успіху! Її життя — моє натхнення.

@174

«Якби зараз був 1615 рік, мене б спалили біля ганебного стовпа за мою діяльність, тож я вдячна щасливиця».

Ніко Кейс

Ґрейс Бонні
Музикантка, Берлінгтон, штат Вермонт

Ким ви мріяли стати в дитинстві?

Два в одному — ветмисткинею

Що вас найбільше захоплює в інших жінках із креативної індустрії?

Я захоплююся людьми, які вирішують, що варто докласти величезних зусиль і виокремити період часу, відданого виключно створенню чогось і самовираженню. Ми — покоління епохи Рейгана, і нам вбивалося в голову, що мистецтво та музика — лише ілюзія й дурне, навіть гріховне марнування часу.

Що для вас означає успіх?

Багаторічні, майже сімейні, взаємини з учасниками групи (New Pornographers) та колегами. Я пишаюся нами.

Що вам найбільше подобається у вашому робочому просторі?

Що він при ресторані! Обмірковування творчих проб­лем спалює багато калорій, і я постійно голодна. Також мені подобається, що на роботу можна прийти зі своїм собакою, ми інколи дрімаємо у студії.

Чим ви пожертвували чи жертвуєте для своєї кар’єри / сфери діяльності?

У мене немає родини. Я надто багато подорожую й не маю можливості зустріти когось, народити дітей, мати прив’язаності тощо. Що обрала, те й маю. Якби зараз був 1615 рік, мене б спалили біля ганебного стовпа за мою діяльність, тож я  — вдячна щас­ливиця. Однак минулого року довелося докласти зусиль і навчитися казати «ні», щоб відпочивати. Проте, відпочинок — це справжнє випробування, адже я  — непосидюча «діячка». Це шкідливо для загального стану — не мати рівноваги або часу для відновлення після виснажливої творчої поїздки. Моя робота — понаднормова за своєю природою.

Чи доводилося вам коли-небудь навчатися на помилках, щоб досягти успіху?

Помилка, за яку я вдячна, була пов’язана з проґавленою можливістю підписати контракт із провідним лейблом. Я так хотіла цей контракт у двадцять шість років, бо гадала, що тільки так усе й робиться. Хоча цей міф створила сама індустрія розваг: «Тобі так пощастило сюди потрапити, бути обраною, і ми знаємо, що для тебе найкраще… підпиши папери». Я ж насправді гадки не мала, як воно має бути, і загубилася у хитросплетіннях… На щастя, тепер я вивчила бізнес до найдрібнішої деталі. Я була не сама на цьому шляху — мені допомагали, і це стало початком тривалих і щирих взаємин. Найбільше надбання  — це люди поруч, які не є й ніколи не стануть підтакувачами.

Що допомагає триматися на плаву в миті невпевненості в собі або за несприятливих обставин?

Час, проведений удома із землею. Земля і природа повертають мене в потрібне русло.

Якими рисами характеру ви найбільше пишаєтеся?

Відданість. Як у вірного песика.

Чого світ потребує більшою мірою? Чого меншою мірою?

Більше смирення і мудрості, менше внутрішньої гризні.

Що б ви хотіли знати десять-двадцять років тому з того, що знаєте тепер?

Сказала б собі: перестань купувати сукні, ти їх ненавидиш.

Що найтяжче — з неочевидного — у тому, щоб бути самій собі босом?

Невимовна самотність.

@187

«У мене такого не буває, щоб я не спала через страх. Інколи не сплю, бо молюся. Або танцюю. Але не через страх. Я надто втомлююся, щоб іще боятися».

Матіка Вілбур

Матика Вилбур
Фотографка, Сіетл, штат Вашингтон

Ким ви мріяли стати в дитинстві?

Я хотіла бути професійною баскетболісткою, хоча на той час Жіночої баскетбольної асоціації ще не існувало. Гадаю, я якимось природним чином повірила в жіночу свободу ще до того, як дізналася про концепцію фемінізму. Уже коли навчалася у старших класах, я зрозуміла, що ніколи не стану професійною гравчинею (звинувачувала в усьому свою координацію), і оскільки мала пристрасть до образотворчих мистецтв та певні вміння, вирішила розвивати цей напрям життєвого та професійного шляху.

Яку найкращу ділову пораду ви отримали на початку бізнес-шляху?

У шістнадцять років я виборола місце в літній інтенсивній програмі Школи фотографування Рокі Маунтін. Коли отримала лист-повідомлення про зарахування, я шаленіла від радощів, аж поки не зрозуміла, що на навчання знадобиться сім тисяч доларів. І я сказала своїй рішучій, успішній мамі Ненсі, яка мала рибальський бізнес і ще кілька не менш успішних бізнесів, що не поїду, оскільки ми не можемо собі цього дозволити. Я залишуся вдома і продовжуватиму родинну рибальську справу. Вона сказала: «Матіко, припини думати про причини, чому ти не можеш поїхати, і давай зосередимося на тому, що потрібно, аби ти поїхала». Ми знайшли гроші, і це був мій перший урок у переліку «зробити»: Етап 1: З’ясуй, що необхідно. Етап 2: Роби і здійснюй.

Що вам найбільше подобається у вашому робочому просторі?

Наразі я живу і працюю у автомобілі Volkswagen Rial­ta RV 2005 року випуску, подорожую країною, фотографую більше ніж 562 федерально визнані корінні американські племені у США для Project 562 — документального фільму з фото- та усною розповіддю (хоча в контексті творчості він перетворився на дещо більше, ніж фотографії та історії). У моєму затишному робочому просторі на колесах, aka «Велика дівчинка», мені найбільше подобається економна витрата палива, здатність привезти мене куди завгодно, а також усе моє обладнання, одяг, особисті речі, ліжко, продукти харчування і  — ну так  — санвузол.

Чим ви пожертвували на початку або жертвуєте під час торування бізнес-шляху?

Я десь (або і всюди) читала, що ми можемо мати все — професійний успіх, кохання як у романтичних фільмах, родину як у ТБ-шоу Leave It To Beaver і квартиру з дивовижним круговидом. Але я ще не зовсім дісталася до всього зазначеного. Я кожного дня роблю улюблену справу, живу життям, сповненим пригод, спілкуючись із людьми, фотографуючи, збираючи історії про важливі, на моє переконання, речі,  — а ще їм справді гарну їжу, дихаю, займаюся йогою, сплю час від часу та інколи (рідко) ходжу на побачення. Я ще не зробила статки й не маю постійних особистих стосунків, живу у «Великій дівчинці», яка і близько не схожа на гарну квартиру. Улюблена справа коштувала мені чимало такого, що я вважаю частиною «благополучного» життя. Але я ні на що її не проміняю  — надто розкішна віддача.

Що для вас означає успіх?

Я походжу з племен Свіноміш і Тулаліп штату Вашингтон, тобто з «народу припливів та відпливів» і «народу лосося». Історично склалося так, що найпочесніше, що можна було зробити у нашій спільноті,  — це запросити до себе на потлач родичів і друзів, зокрема і з сусідніх спільнот, і нагодувати їх. Усі разом співають, моляться, діти отримують «індіанські» імена, закохані одружуються, вшановуються померлі, і так далі. Наприкінці святкування родина, що приймає гостей, роздає всі свої пожитки  — дорогоцінні кошики, запаси їжі та каное  — тобто, фактично збіднює себе. Вважалося почесним так любити свій народ, щоб аж віддати йому все, що маєш. І для мене це той успіх, якого я прагну.

Які страхи чи, можливо, надскладне професійне завдання не дають вам спокійно спати вночі?

У мене такого не буває, щоб я не спала через страх. Інколи не сплю, бо молюся. Або танцюю. Але не через страх. Я надто втомлююся, щоб іще боятися.

Які слова надихають і мотивують вас бути собою й робити улюблену справу?

«Ми не живемо так, ніби самі по собі. Ми живемо так, ніби весь час відчуваємо погляди наших пращурів».

Який ваш особистий або професійний девіз?

На кожній новій зустрічі даруй любов і тепло, як на зустрічі з давніми друзями.

Що допомагає триматися на плаву в миті невпевненості в собі або за несприятливих обставин?

Молитва.

Назвіть ваше найбільше досягнення (або щось, чим ви найбільше пишаєтеся) у бізнес-діяльності.

Нещодавно я зустріла молоду жінку з корінного народу, яка разом із батьком проїхала кілька годин, аби відвідати мою презентацію та семінари. Вона розповіла, що боролося із залежністю та суїцидальними пориваннями, допоки не побачила мої роботи, які надихнули її кардинально змінити власне життя. Саме завдяки таким зустрічам я відчуваю, що моя робота чогось варта.

Які, на вашу думку, три найважливіші питання потрібно поставити собі перед тим, як розпочинати власний бізнес?

1. Які твої наміри, чи у злагоді вони з твоїм духом?

2. Чи справді ти любиш цю справу (а її треба любити)  — чи це просто забаганка, насамперед заради грошей?

3. Чи зможеш ти бути корисним з цією справою? Бізнес  — річ непроста, вимагає неабиякої сили та хоробрості. Якщо знаєш: ти зможеш позитивно впливати на світ тим, що робиш,  — то й віднайдеш у собі те, чого потребуєш, аби все розпочати.

Чого світ потребує більшою мірою? Чого меншою мірою?

Більше любові, терпимості та миру. Менше ненависті та влади.

Який найважливіший урок ви засвоїли у веденні бізнесу?

Бізнес  — як фруктове дерево. Мине кілька життєвих циклів, перш ніж з’являться плоди, і навіть знаючи, що плоди з’являться лише за кілька поколінь, ми все одно садимо дерево, аби наші внуки навтішалися тим, що ми зробили або створили для них. Зростання бізнесу потребує часу, піклування та підтримки; ця робота нескінченна, невтомна і надскладна. Але якщо ми віддані й терплячі, вона врешті-решт принесе плоди.

@327

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *