«Вірші різних часів» у підзаголовку до дебютної поетичної книжки злегка насторожує, але той підзаголовок не стосується (на щастя) амбіцій Олександра Шуміліна. В передмові цю властивість його поезій назвуть правильніше – неквапливість.
Чи ще об’ємніше вона називається у самих віршах – «секонд хенд секунд». Цей автор дійсно мислить у часових вимірах, і то досить широко. Його авторська свідомість якась така апріорно історична: кожна подія має причину і наслідок, от їх поет і рефлексує; саме в такому «правильному» порядку: спочатку причина, потім наслідок. Щодо актуальної поезії, така принципова історичність і анти-ліричність нами півзабута. Але можна згадати за потреби, тим більше, якщо, бува, скучили за філологічною поезією.
В «Простому складному» (назва ще манірніша за підзаголовок, але не звертайте) є п’ять поетичних циклів, які уже на рівні заголовків свідчать – перед нами книжка про межі мови, не здатної описати складні (пато)(психо)логічні стани. І якби не хотілося б зайве не оперувати поняттям «наївний» щодо поезії автора-початківця, але доведеться. Ця поезія наївна не за суттю і формою, а за мотивацією. Місце, звідки вона говорить, – не місце, де от-от має виникнути мова (як у дитини, що вчиться говорити), а місце, де її уже немає (як в старечій деменції, наприклад). Отже, назви циклів: «Повтори» (повтори, либонь, а не повтори), «Говори ти», «Terraпія», «Дислексія», «Алалія». Два перші цикли – примус до мовлення, третій – спокуса до говоріння, два фінальні – пояснення, чому примус через спокусу реалізувати неможливо. Дислексія і алалія: не вмієш почути – не умієш говорити сам.
Коротше, інструкція в п’яти широких кроках: говори, щоб мені стало добре, але тобі від того все одно буде погано. Залюблений Шуміліним Людвіг Вітгенштайн часто-часто виникає в тих віршах, навіть коли і вголос не називається (а називається!). Матеріальність мові тут уже не має стосунку до Со-творіння. І безіменний(!) Адам може собі понуро блукати садками і щодня іменувати їжака їжаком (такий вірш тут є). Не самий поганий спосіб згаяти вічність. Матеріальність мови тут лише засвідчує акт Со-діяння. І якщо згадується мамина порада дмухати на ранку, щоб не боліла (які пекучі ті ранки в дитинстві), то це насправді той самий подих, який «ні пари з вуст лише пара у повітрі» (є тут і такий вірш, два вірша точніше). Слова не болять, а знеболюють. Пара у повітрі, що імітує пару-з-вуст, має між іншим тут свій ерзац (симуляція симуляції): тютюновий дим. (Забагато куриш, хлопче!). Слова стають очевидними, коли отруйні і штучні і убивають. Ну та й справді: якщо хтось твердо вимовляє «Ч», а хтось все частіше шокає, то це стає приводом любити сильніше чи нарешті перестати претендувати на взаємність. Зрештою, саме з того твердого Ч починається ключове для кохання «час» і ним же керуються «зачекай» і «невчасно». (Це вірш «Все частіше шокаю», хороший вірш, чи не найкращий в книжці). Все тут у Шуміліна – про терапію слів. Тільки алалія, знаєте, невиліковна здебільшого.
Він знову і знову повторює ті самі слова. Наче намагається запустити психологічний процес, із ними пов’язаний, і ніяк правильного тригера не підбере. І не тільки зі словами так. Книжка вся працює зі спробою заново пережити явища і стани. От, скажімо, в його світі триває-триває-триває самий початок зими. Не урбаністичний поет, як передмова пообіцяла. Кліматичний поет. Всі більше-менш оригінальні метафори в «Простому складному» пов’язані з замерзанням, от буквально. Щось таки важливе сталося тієї ранньої зими, настільки важливе, що мова віднялася, відмерзла. При чому та мова, що її і від початків і не було. А далі… ну а далі все, що треба скаже Вітгенштайн: кожен звук в спробі описати самого себе стає пеклом для того, хто пробує говорити. «Хто тебе тієї дурної мови навчив / дурню ти небесний».
Книжка Шуміліна – не складна (даремно наобіцяли). Мовчання ж не має бути складним, правда? Книжка Шуміліна – не проста (не треба обманювати). Хіба не просто стирчати назовні коренями слів, правда ж?.. Хоча ні, таки складно і непросто.
«я приходив знімати німфеткам сузір’я з бусів
говорити про те що вже сказано все що можна
містицизм пофігізм і усе у такому ж дусі
і ходіння по ще одну наче по одкровення боже
розганялись безбожно на задніх в машині часу
в нас ключі від усіх салонів старих французьких
де Матісс і Верлен Боб Ділан Харіссон і Пікассо
замовляють тарані із медом впиваються квасом
де заходиш догнатись а місць вже немає —
дзуськи»
«так зникає раптово лиш світло
в висотках на свято чи вихідні
залишивши сліпого жука
середньовічної темряви
так зникає повітря на висоті
вино зникає в вині
молодість на війні
так зникає як жінка
руйнуючи всі твої епістеми»
«Визнай, ця жінка тебе визначала, як ікс визначає ігрек,
як лисий сержант визначає мішені своїх ракет,
як діти, зелені від косяків і еротичних ігрищ,
визначають майбутнє усіх у світі планет».
Текст: Ганна Улюра
