Серія Видавництва Старого Лева «Новітня класика» пропонує нам два романи Галини Вдовиченко, — «Тамдевін» і «Бора», Київ Дейлі з дозволу видавництва публикує уривок з книги.

Очуднена буденність — так двома словами можна охарактеризувати ці твори, такі проникливі й справжні, аж починаєш вірити в їхню авто­біографічність. Захований у горах і огорнутий містикою старовинний замок Гербуртів, пильнований вовчою зграєю й… чоловіком, що, здається, і сам вже от-от став би вовком, — якби не жінка, з якою звела його доля чи, може, давні руїни?

Спогади про юнацьке кохання — таке далеке, аж примарне. Воно простягає крізь час тобі руки й дарує те, чого неспроможне подарувати жодне багатство: несподівану і щемку близькість із геть незнайомими людьми у стінах старого будинку, що поводиться мов жива істота.

Це історії про те, як не проґавити мрію і як розгледіти споріднені душі у сторонніх, на перший погляд, людях. Це історії, що спонукають мріяти, вірити і любити.

Галина Вдовиченко. «Бора. Тамдевін», Л.: Видавництво Старого Лева, 2024, 488 ст.

Передзамовити

******

Якби хто запитав: з якого дива ти купила квиток на потяг до Львова? Годину ж тому нiкуди не збиралась! — один із варiантiв вiдповiдi мiг би звучати так: тому що в сумцi спiвала мобiлка, а я не змогла її знайти.

Голос улюбленого Джо Кокера у цю хвилину дратував, виводив із себе — нiяк не могла розшукати джерело цього спiву в нутрощах мiсткої торбинки! 

Хiба можна знайти щось у тому безладi, серед записникiв, квитанцiй, ключiв (а ось i ключ вiд гаража!.. не забула його на роботi, виявляється), паперових носовичкiв, помад, грошей, авторучок, пластикових карток, парфумiв (як тут опинилися одразу два флакончики?), вiзитiвок, тушi для вій, флешок, розiрваної пачки жуйок (розсипала, мантелепа!), нерозкритої упаковки колготок… Хай йому грець, отому необхiдному мотлоху!

Уже й без того була накручена до нестями: гаратнула зранку добру половину невiдкладних справ із довжелезного списку. Позначила пташками — зроблено! Хоч довелося переробити ще й купу зайвого, того, що забирає сили та поглинає час, залишаючи по собi не задоволення, а дратiвливе виснаження.

І от веду авто, однiєю рукою копирсаючись у просторiй, із кiлькома внутрiшнiми кишенями «бiркiн», а мобiлка, знай, не вгамовується. Я так поспiшала, сiдаючи в авто, що поставила сумку на пасажирське сидiння, забувши витягти телефон і встромити його у пiдставку. І тепер, втрачаючи залишки витримки, готова була жбурнути сумку — дорогу забавку для енергiйних бiзнес-ледi (ненав’язливе уточнення для моїх понтових замовниць, якi однаково не розбирались як слiд у дорогих аксесуарах). Насправдi ж — доступну і зручну торбу, куплену за триста зелених через інтернет-аукцiон.

Тiльки-но мобiлка замовкла, я її знайшла. Судячи з номера, дзвонило одне настирливе дiставало, для якого я була потрiбною людиною, а воно менi — п’ятим колесом до воза. І той упертюх мене таки дiстане — не мине й кiлькох хвилин — своїм черговим дзвiнком. А я й без його втручань уже нiчого не встигала. Мене чекали на бізнес-ланчі, я катастрофічно спізнювалась, і що з того, що попередила про це? — вже нічого, вже можна було викреслювати цей пункт як невиконаний i залагодити питання згодом, по телефону. Натомiсть іще iснував шанс вчасно приїхати на наступну, справдi важливу зустрiч. Однак моє авто вже встрягло у дорожній затор, 

і я з вiдчаєм зрозумiла, що це надовго. Знову повний цейтнот. 

І знову не маю часу навiть на найнеобхiднiше.

А що для мене найнеобхiднiше?

Зараз? Цієї миті? 

Навести лад у торбинцi. Зайве викинути, потрiбне залишити — бо далi так жити не можна.

Зрушили з мiсця. Ну ж бо, хлопцi й дiвчата, водії і водійки, благаю: вперед! Хутчiш, хутчiш! Погнали! Бiжи, Лоло, бiжи! А може, загнаних коней пристрiлюють? Пофiгiст-кiномеханiк не помiтив, як запустив кiноплiвку в пришвидшеному режимi, а сам пiшов пити каву. Або щось мiцнiше. А я спостерiгаю за прискореним миготiнням кадрів мого персонального кіно i вже нiчого не розумiю, але й погляду вiдвести не можу. Дивлюсь.

Ця хвилина пошукiв мобiлки вирiшила все. Інстинкт самозбереження пiдказав менi: «Стоп! Досить ганяти. Це не життя — це перегони на виживання. Ти не витримаєш. Стоп».

І я розвернула авто в напрямку до залiзничних кас.

От чому купила квиток до Львова.

Або ще такий варiант вiдповiдi — теж прямий i вiдвертий: через Олега. Свята правда, через нього теж. Не можу бiльше залишатися поруч. Стою на роздорiжжi: направо пiдеш — коня втратиш, налiво пiдеш — сама згинеш. Куди менi? Хочу додому, у Львiв.

— …Я їду, — сказала, дiставшись до Олега ввечерi.

У нас гостьовий шлюб. Ми не живемо пiд одним дахом — ми зустрiчаємося. Зараз так у багатьох. Хоча спочатку в нас була спiльна кiмната в помешканнi його батькiв. Коли я почала добре заробляти, запропонувала купити влану квартиру. Вiн iдеї не пiдтримав, може, тому що сам заробляв ледь-ледь, а може, не хотiв іти вiд мами. Я переїхала — вiн залишився. Тепер зустрiчаємось у мене, переважно в суботи-недiлі.

Кiлька знайомих приблизно так само облаштували життя. Дружина одного з моїх замовникiв живе з дiтьми-дошкiльнятами в замiському будинку. Чоловiк, щоб не витрачати часу та бензин на далеку дорогу, повертається щовечора в однокiмнатну холостяцьку квартиру в центрi мiста. Наприкiнцi робочого тижня навідує сiм’ю як дорогий гiсть, із подарунками та повними торбами смаколикiв. Каже, йому так зручно. Не знаю, чи його дружина такої ж думки.

Менi зручно. Майже не готую, i в мене завжди чисто. Чоловiк доглянутий — мама дбає про його випрасуванi сорочки, зiбранi парами шкарпетки, капцi на порозi, свiжу пресу в газетницi у туалетi, він там читає.

— …Я їду, — сказала йому. Вiн навiть не ворухнувся.

Сидiв у старому фотелi з пультом у руцi, з порожньою склянкою бiля нiг, не вiдводячи каламутного погляду вiд телеекрана. Спав із розплющеними очима, чи що?..

Показували виступ вiдомого гумориста: бездарний клоун сипав банальностями й робив багатозначнi паузи — глядачi в залi вмирали вiд смiху.

— Цiкаво?

Нульова реакцiя.

— Був у майстернi?

Склянi порожнi очi та глуха мовчанка. Вiн не вдає, справдi не чує. Так само не чує i не бачить того, що вiдбувається на екранi телевiзора.

Чого до хлопа вчепилася? Навiть якщо й був, навiть якщо й брався за пензлi та фарби — що з того? Довше як годину не працював. Робота над черговим шедевром у мого чоловiка просувається як мокре горить. 

— …Кутасов приводив одного папiка, — озвався Олег, ледве повертаючи язиком, — все ж таки чує! — i той сказав…

Глянув на мене, спробував сконцентрувати погляд на моєму обличчi.

— …що готовий заплатити за мою картину… П’ятсот доларiв!

У його голосi бринiла неприхована гордiсть.

— А я йому сказав: на цю роботу черга стоїть!

Олег голосно гикнув і додав:

— Десять покупцiв! Ви — одинадцятий.

— Доведеться бiдоласi довгенько чекати…

Олег кинув у мiй бiк недобрий погляд, потягнувся по пляшку на пiдлозi.

— Добав нуль до своєї цiни, — не втрималась я, — i в тебе на цю картину залишиться один покупець. Усе в життi коштує рiвно стiльки, скiльки люди готовi за це заплатити. А ще краще — не пий, тодi й працюватимеш швидше…

— Ти в нас супер-пупер-майстер із продажiв! Ги-ги-ги… Рiвних тобi у цьому немає! — корок вилетів з Олегових рук на пiдлогу, останнє моє зауваження вiн пропустив повз вуха. — Ти а-ас у цiй справi в на-ас…

І цi слова, i вираз його обличчя, i те, що я чомусь уперто намагалася викликати чоловiка на розмову (хотiла ще раз переконатися, що ухвалила правильне рiшення?) — усе зараз було жалюгiдним. 

Вiн наповнив склянку, хлюпнувши вином на бiлий вовняний килим. На обличчi промайнула вiдраза.

Очi в Олега червонi й опуклi, нiби в окуня. Вiн у такi хвилини — копiя своєї мами, вона час вiд часу дивиться на мене таким риб’ячим поглядом.

Учора ввечерi на вiдкритті нової експозицiї в моїй галереї Олег мав такий самий погляд. Гостi спiлкувалися групками, тримаючи в руках тарiлки та келихи, коли раптом пролунало вимогливе… «Ану йди сюди!» Олег кликав офiцiанта, який розносив шампанське на iншiй половинi зали.

«Гей, я до кого звертаюся?!» І без того вже червоне обличчя мого чоловiка вкрилося хмiльними плямами. Гостi не могли збагнути, чого це вiн розлютився. Натомiсть я знала: зараз йому здавалося, що його хочуть привселюдно принизити. Чим? — Вiдсутнiстю уваги. І хто?! Обслуговувальний персонал! Його, творця шедеврів! Цього він терпiти не збирався. 

На нього почали озиратися. Хлопчик-офiцiант теж повернув голову. І зрозумiв, що те викличне «Позакладало, чи що?!» стосувалося саме його, а не когось iншого. Обличчя юнака спалахнуло, мов у пiдлiтка.

Однi старанно вдавали, що не звертають уваги на вигуки, iншi повитягували шиї, намагаючись не пропустити жодної деталi iнциденту. Тримаючи на обличчi гiдну, як менi здавалося, усмiшку, й припускаючи, що збоку вона виглядає досить безпорадною, я просувалася до Олега. З iншого боку до нього поквапом наближався хлопчик-офiцiант.

Я готова була крiзь землю провалитися. Мені було соромно.

…Як довго живе любов без поваги?

Практика свiдчить: часом довго. Іноді все життя. 

Скільки любовi мiстить у собі прив’язанiсть до людини, яка дає пiдстави себе зневажати? Якби кохання містило у собі повагу, автоматично, як необхiдну складову, тодi б не бажали молодятам досвiдченi люди: «Кохання, поваги, взаєморозумiння!». Саме так — окремо і через кому. 

…Колись давно, хильнувши зайвого, Олег був подiбний на сонну дитину. Траплялося це украй рiдко, так рiдко, що навiть смiшило мене. Несинхронно клiпаючи обважнiлими повiками, чоловік лагiдно прощався з усiма і йшов спати — не було від чого дратуватися. Коли я вперше побачила його добряче напiдпитку, не відразу й зрозумiла, чому вiн такий кумедний. Второпавши — розреготалась. А тут i сусiдка надiйшла, побачила мою реакцiю й скрушно похитала головою: «Чого смiєшся, дурненька?..» Її чоловiк, алкоголiк зi стажем, часто заходив у черговий запій, i тодi за стiною було чути дзвiн посуду, крики дорослих, дитячий плач. Сусiдка реагувала на кожного п’янигу, як бик на червону шмату. Такий у неї виробився умовний рефлекс.

Я й справдi не помiтила небезпечного переходу: на змiну захмелiлiй розчуленостi на пiдпилого Олега швидко накочувалася свинцева хвиля роздратування й пiдозр. Прискорено подолавши стадiю розслабленої лагідності, він робився агресивний, шукаючи, на кому зiрвати злiсть. Найчастiше це була я. І що важливiша подiя вiдбувалася, що поважнiшi люди збиралися, то бiльше вiн намагався нагадати про себе, опинитися в центрi уваги. І тим очевиднiшi глупоти виговорював. 

Я ловила на собi спiвчутливi погляди. А вiн наступного дня нiчого не пам’ятав. Або вдавав, що не пам’ятає.

…Однокурсниця Марiя, подруга зi студентських часiв, почувши про те, що їду додому у вiдпустку на два тижнi, зрадiла новинi — її голос радiсно забринiв у телефоннiй трубцi:

— Нарештi, трудоголiчко! Згадала про право на вiдпочинок? Я вже й забула, яка ти. А Олег?.. Ну, шкода… Дивись лишень, не застрягай у Львовi. Давай до нас, у гори! Хоч на кiлька днiв. Молока з-пiд корови поп’єш, здоровим повiтрям подихаєш, на гриби пiдемо. Знаєш, якi у нас зараз підпеньки?! Нема як додому донести — доводиться куртки з себе знiмати… Як для чого?.. — іронічне пирхання зі смішком. — Побачиш, для чого. Приїжджай!

І менi закортiло якнайшвидше опинитися в тому далекому селi, у глухому закуттi, де за горою синiли вже польськi Бескиди.

Передала всі справи помiчницi Свiтланi, тож два тижнi вона без мене протримається без проблем. Час для вiдпочинку я обрала невдалий — жовтень, розпал нового виставкового сезону в столиці i кiлька проєктiв на рiзних стадiях реалiзацiї. Ми щойно вiдкрили виставку, результат тривалої пiдготовки моєї творчої бригади. Саме час працювати, брати замовлення. Але вiдкладати далi перепочинок було нестерпно. Бiля серця чимраз вiдчутнiше вiбрувала тонка струна, i дедалі частiше підступали сльози до очей.