Надворі 1899 рік. У штаті Флорида, у місті Маріанна, відкривають школу-інтернат для хлопчиків. З одного боку, нічого незвичайного, але з іншого — наступні 111 років вихованці школи Дозьє замість уроків проводитимуть час у медблоці та в «Білому домі» — одноповерховому будинку, відведеному під тортури, залишити який живими зможуть не всі.
Киянин Максим Гайдук, повернувшись додому із зони бойових дій на Донбасі, страждає від посттравматичного синдрому. Його особисте життя руйнується на очах, дружина подає на розлучення, він не може працювати в оточенні людей, які не мають воєнного досвіду, і жорстоко потерпає від нервових розладів. Читайте уривок з роману «Клич індички» Євгена Стеблівського.
Був колись (а за мірою історії літератури – не так уже й давно був) популярним жанр «шкільної повісті», шалено популярним в пізньорадянській прозі, але не тільки. Діти дорослішають і переживають відповідні ініціаційні проблеми. Поруч із ними учителі, котрі, повсякчас перебуваючи в середовищі юнацтва, наче інфікуються «хворобою переходу» і живуть так, нібито отримують щороку шанс на нове життя. Два головних героя – учитель і учень. Два світи стикаються – виникає конфлікт – разом шукають компромісу – розходяться кожен за своєю траєкторією. Згодом у більшості літератур та частина, що про підлітків, перейшла в соціальний янґадалт, а частина про учителів – в «університетський роман». Шкільна повість як така припинилася.
Останні дні лютого 2022 року — перші дні масштабного російського вторгнення в Україну. Офіцер військової розвідки Влад Хмара виконує завдання під прикриттям охоронця житлового комплексу в стратегічно важливому районі Києва. Він змушений приховати правду про себе і від колег по роботі, і від нових товаришів по службі. Проте все міняється, коли Хмара дізнається: в обложеній ворогом столиці з’явився міжнародний терорист, російський диверсант на прізвисько Гюрза. На київських вулицях бої, в місто прориваються ворожі танки, летять російські ракети, раз по раз лунають сирени повітряної тривоги. Якщо в ці дні станеться великий теракт, це деморалізує оборонців.
Століття спостерігати, як кілька генерацій однієї родини знову і знову повторюють ті самі помилки. І кажуть, що то шоколад зачарований у всьому винний. «Восьме життя (для Брільки)» – панорамний роман про Грузію ХХ століття, написаний німецькою мовою авторкою-емігранткою, народженою в самому кінці того століття. Не знаю, чи любить Ніно Харатішвілі чорний шоколад, але сподіваюся, що ви любите саме такі солодощі, що сильно гірчать у післясмаку.
Фентезі я читаю доволі багато і обожнюю цей жанр, бо за допомогою фантастики можна і розважитися, і розповісти про важливі й болючі проблеми алегорично, у вигаданому світі. Тож наведу свій особистий топ фентезійних книжок, які читала (і перечитувала) із задоволенням.
Толлефу Ульсену шістдесят три. Наталії З. Мюллер вісімдесят сім. Він живе в Норвегії. Вона – в Канаді. Вони мати і син, хоча іще про це не знають. Було б і не знали.
