Ми вже не раз відзначали, що в умовах повномасштабної російської агресії функції музеїв змінилися – умовно кажучи, зі статусу охоронної та просвітницької на комунікативну та модерну; зараз музеї — це скоріш галереї: центри кристалізації сучасного мистецтва та сучасних трендів взаємодії культури та спільноти.

Як на мене, тут той випадок, коли велика Історія як тектонічний зсув  підштовхнула та прискорила ті процеси, які інакше потребували би довгого часу, і ще невідомо, як би воно вийшло…

Якщо художні музеї зараз працюють скоріше як галереї, то не дивно, що галереї брали активну участь у Дні музеїв нарівні з власне музеями: так, в арт-просторі Embrace Space відкрилася презентація проєкту “BareMobil” Володимира Уманенка, художника, який від самого початку війни був ідеологом та організатором багатьох яскравих проєктів, зокрема проєкту художнього спротиву open-air «Воля-не-смерть».

Embrace Space взагалі займається художніми дослідженнями, пов’язаними з тілесністю, але ця виставка, як на мене, скоріш звіт, який охоплює різноманітність підходів автора до сучасного мистецтва (не треба забувати, що Уманенко ще й дизайнер одягу, тож про це нижче) – на виставці, зокрема, була представлена сукня з прозорої пакувальної плівки, тобто скоріш знак сукні, бо основні функції одягу – захист від негоди та маскування природної наготи — тут були відсутні, залишивши чисто естетичну (культуролог, на відміну від пересічного глядача, може вважати пошкоджену плівку на манекені естетичним феноменом), але, можливо, ми ще повернемося до цієї розмови.

*

Менш епатажний, але теж концептуальний проєкт (Куратори: Ольга Гладушевська та Олександр Ревякін) був представлений галереєю «Тонкі матерії» – виставка «BLUE. Між небом та матерією», яка охоплює різностильові роботи українських митців, присвячені синьому кольору (навіть підсвітка галереї була вишукано-синьою). Колір взагалі — така собі працююча ідея, яка допомагає об’єднати те, що важко об’єднати через інші підходи. Варто згадати «В помаранчевому ритмі» — проєкт під кураторством Олексія Комарницького, який був представлений у листопаді минулого року в «Діалогах» і який теж зібрав митців з усієї України. Але саме синій колір несе на собі багате семантичне навантаження – через малодоступність та ціну синіх барвників і, відповідно, через елітарність синього як ознаки статусу.

Додаймо сакральну роль синього в релігійному живописі, статусну роль синього кобальту в приватному декорі (саме мені дуже зайшов ностальгійний натюрморт із синім «бабусиним» кришталем та порцеляною). Так, синьому присвячені монографії, бо він того вартий.

Далі — коротка розмова з Олександром Ревякіним:

— Чим ви пояснюєте такий успіх виставки? Бо я бачу на відкритті знакових для одеського культурного поля людей, та й взагалі тут натовп, навіть фотографувати роботи важкенько. — Ви знаєте, я його пояснюю об’єднанням прекрасних людей. Ми з Олею Гладушевською робимо вже не перший проєкт спільно. У нас такий творчий тандем: коли ми збираємось разом, вигадуємо ідею та починаємо її розвивати. І чомусь на цей поклик завжди відгукуються творчі прекрасні люди, які її підтримують. І завдяки зусиллям цього колективу воно саме так і виходить…

— Але я ніколи не бачила такого натовпу, навіть у вас. — Так, ви знаєте, я теж здивований. Але ми багато часу витратили, щоб це відбулося. По-перше, тут бере участь багато авторів, у яких, звичайно, кожен наводить свою аудиторію. Плюс за роки роботи галереї тут сформувалася своя аудиторія. І мені здається, що на сьогоднішній день це цікавий проєкт міського масштабу. Може бути надто голосно говорити — українського. Але ми хотіли вийти трошки за межі тих усталених одеських рамок. Вони абсолютно прекрасні, але ми хотіли чогось нового, чогось живішого, сучаснішого, можливо, зухвалого. Саме тому мы об’єднали таких різнопланових художників у цій експозиції. І мені здається, що просто магія спрацювала. До речі, в нас і автори не тільки одесити. У нас є автори з Києва, з Івано-Франківська, зі Львова…

— А чому саме синій? — Ви знаєте, він нас переслідував. Він переслідував нас всюди. Куди ти не прийдеш, у тебе синій. Тобто ми розуміємо, що цей колір у тренді. Це якісь такі випадкові речі на вулицях, які просто тобі все це нагадують. І таким чином ми зрозуміли, що це те, що нам потрібне цього разу.

— Так, концепція ваша з Олею. А щодо освітлення? Бо воно розкішно тут спрацювало. — Зробив нам це чудовий Сергій Аксьонов. Дякую йому велике за допомогу.

(а я дякую TurboScribe за розшифровку та GoogleTranslate за переклад, бо інакше б це зайняло десь годину, не менше). 

Що мене ще приємно вразило, це концептуальний фуршет — синя глазур на зефірках. Мабуть, потрібна окрема розмова про те, як їжа на фуршетах використовується для просування головного тренду, варто згадати оте концептуальне конструктивістське печиво на відкритті виставки Ода Соні  в Odesa Modern ART Museum. 

*

Тоді і продовжимо з Museum of Odesa Modern Art. Здається, музей твердо має намір зробити Соню Делоне одним з одеських брендів (що власне я вітаю), і всі події, пов’язані з Днем музеїв, присвячені Соні Делоне, і її впливу на дизайн та моду, зокрема сучасну (зокрема бесіда «Соня Делоне: Симультанізм у прет-а-порте» у МСМО Володимира Уманенка, Тетяни Нестеренко і Віолетти Дідук, яка вже давно займається дослідженням «Одеси поза Одесою»). А ось на весь день 17.05 музей безкоштовно відкрив двері на виставку «Ода Соні» — екскурсії, ART-прогулянки разом із кураторами та митцями проєкту, ввечері — інтерактиви і навіть DJ-set.

Я би додала, що такої кількості стильної публіки я давно вже не бачила – самі відвідувачі виставки (а їх було напрочуд багато, що нетипово для вечора неділі) виглядали частиною експозиції. Музей стає модним – і, до речі, тут спрацювало ще те, що мода та дизайн як мистецтво, завдяки дослідникам та поцінювачам спадщини Соні Делоне, обрані темою року, як на мене, дуже влучна стратегія (тут, звісно, панують директор Музею Семен Кантор, куратори проекту  Анна Мороховська та Андрій Сігунцов, і окремих його частин –  Володимир Уманенко (ось ми й повернулися до концепції «одяг як мистецтво») та Тетяна Нестеренко)

Взагалі, МСМО – сучасний музей з чіткою концепцією. Я не дуже розуміюся на оцій «інтерактивності», яка як на мене часто має суто формальний характер, але тут я давно вже спостерігаю не стільки інтерактивність, скільки interrelationship між музеєм та відвідувачами, взаємну повагу, і щодо цього у музею, принаймні в Одесі, немає рівних. 

*

ONFAM / Одеський національний художній музей  пропонує на вихідні безкоштовний вхід з інтерактивними зонами (інтерактиви, здається, зараз в моді), але платні екскурсії і майстер-класи, а також запрошує на відкриття виставки переможців/ниць дитячого конкурсу «Музей єднає суспільство». Хотілося би, щиро кажучи, більшого, але, враховуючи, що виставки там зараз дійсно цікаві, а одним з екскурсоводів є Євген Баль, — і це добре.

*

І ось ще дві виставки до Дня музеїв, про які хотіла тут написати більш детально. 

*

WEartMuseum / Одеський музей західного і східного мистецтва презентував у просторі RegTime (як на мене, це така виділена зона для неформальних експериментів) виставку українсько-американської мисткині Ірини Вишневської «Вікна старого міста». Це дійсно вікна, бо перед нами 12 робіт експозиції, які оформлені у старі віконні рами. Тобто рами дійсно старі, з іржавими шпінгалетами, лушпайками фарби тощо. 

Вікна для нас – чутливий подразник, бо саме вони приймають на себе вибухову хвилю під час «прильотів». Сама художниця на відкритті зазначила, що роботи писалися під час війни і їх можна сприймати і як реакцію на постійну загрозу руйнування та загибелі, і як данину мирному життю мільйонів людей, чиї долі скалічені війною – не тільки сучасною, але ще тією, як у персонажа роботи «Старий швець», де в темряві поруч зі згорбленою темною спиною героя висить лапсердак із нашитою жовтою шестикутною зіркою…

Але, як на мене, загалом роботи – і образи, і теми — скоріш маніфестують ностальгію мисткині за «старою Одесою», за життям, яке було, але вже не повернеться – і частково ностальгію людини, яка пов’язала своє життя з еміграцією (реліз скоріш спрощує меседж, ніж допомагає сприйняттю: «Низка добрих, милих, сумних сюжетів, вихоплених із чужих життів, не несе в собі жодної концептуальної ідеї, вона лише засвідчує: усі ми різні, у кожного з нас своє життя зі своїми проблемами й радощами, але як же вони зрозумілі й знайомі кожному»). Ось я би слова «милі» стосовно витворів мистецтва взагалі авторам прес-релізів і журналістам би порадила уникати.

Тут важливо, що ми вихоплюємо (художниця для нас вихоплює) випадкові фрагменти чужого життя, які зникають у потоці часу; кожну роботу супроводжує щось на кшталт міні-оповідання, ліричні нотатки, які можуть допомагати глядачу зрозуміти сюжет, а можуть, навпаки, йти всупереч його особистим трактуванням. Але загалом такі нотатки пропонують нам додаткову оптику.

Сприйняття проєкту як «ностальгічного» посилюється через серію яскравих робіт «Кімната». Тут ми можемо побачити вже не фрагменти чийогось життя, вихоплені поглядом перехожих, а те, що бачить людина, яка знаходиться саме всередині, в кімнаті. І оті інтер’єри, оті знайомі з дитинства предмети побуту відсилають нас аж до часів вочевидь не сучасних. Так, сама авторка сприймає «Кімнату» як алегорію ситуації ув’язнення, лабіринту, але авторський погляд і сприйняття глядача можуть не збігатися.

Взагалі, ностальгія в будь-якому форматі — це такий типовий одеський, вибачте, вайб (про те, що «Одеса вже не та», я чую протягом життя), типова одеська фішка, тож не дивно, що на саме такі проєкти відгукується одеська культурна спільнота. Бо на відкритті був буквально натовп, і всі — яскраві представники культурного осередку.

Додам, що сама мисткиня відносить свої роботи до наївного живопису. До речі, нещодавно художниця брала участь у виставці українського наїву в Національному музеї декоративного мистецтва. Участь у виставці такого масштабу можна вважати підтвердженням професіоналізму. Парадокс, бо саме наївне мистецтво за визначенням у складних стосунках з професіоналізмом, але життя складається з парадоксів.

Ну й якщо ми торкнулися теми фуршетів (як я вже казала, вона заслуговує на окреме дослідження), то відзначимо розкішне молоде рожеве авторське вино з виноробні Ruslan Haritov, яке зробило свято ще яскравішим. 

*

І нарешті. І це те, чим я хочу закінчити огляд. Одеський муніципальний музей особистих колекцій імені О. В. Блещунова  за інформаційною підтримкою арт-критикині Алиса Готт відкрив виставку Юлії Данилевської «Бо вже той день, коли…».

Юлія Данилевська – цитую: «херсонська мисткиня, яка не просто пережила весь період окупації міста, а зробила власний внесок у його звільнення (це про невидимих для загалу героїв та героїнь підпільного руху)». Проєкт, однак, про інше.

Я би сказала, що високопрофесійні роботи в манері гіперреалізму (якщо не так, хай спеціалісти мене поправлять) випромінюють любов, але дивним чином. Юлія фіксує те, що сторонній споглядач вважав би недолугим, не естетичним, або не вартим уваги – оті стихійні меморіали, що виникають на місцях загибелі близьких, штучні квіти, пластикові вінки на стовпах та стовбурах, дитячі іграшки тощо (одна з таких робіт має іронічну назву «Вулиця Радісна», 2024). Серія, що примикає до проєкту «Негативне мислення», фіксує, за її словами, зміни, які звичайні люди спонтанно додають до урбаністичного простору.

Я би сказала, що це дослідження, але сама Юлія, яка професійно займається екологією міста (і не тільки міста), наполягає на тому, що: «У своїх мистецьких практиках я не роблю ніяких досліджень. Я лише створюю образи, отже займаюся образотворчим мистецтвом. Безліч разів мені на очі потрапляли експлікації інших художників, які починалися з фрази “цей проєкт це спроба дослідити…”. Наразі міждисциплінарний підхід поширюється у всіх сферах і заходить на територію мистецтва. Але поки що я хочу залишатися мисткинею, яка застосовує іншу, “інтуїтивну” методологію: я підмічаю пробіли та прогалини, якими рясніє наша реальність, а потім оприявнюю її у своїх роботах» (звідсі).  Справа в тому, що оті внески в урбаністичний простір, оті щемливі наївні меморіали виникають через загибель когось із родичів, вони, як правило, саме й витворюються на місцях катастроф, місцях наглої смерті. Зараз, коли таким стихійним меморіалом, по суті, може стати будь-яка точка країни, цей проєкт набуває додаткового сенсу та значення.

Інші серії робіт не менш щемливі, це проєкт «ведмедиків», зворушливих дитячих іграшок, викинутих на смітники або також стихійно вбудованих у міський ландшафт (урбаністичний ландшафт, де довго не прибирають викинуті іграшки, теж не те щоб благополучний). Тут теж через жорстку міську картинку пробиваються щемливі історії про травматичне дорослішання, про байдужість дорослих або навіть про чиюсь трагедію, бо коли іграшки дитинства стають непотрібними, з їхніми господарями щось майже безумовно трапилося.

І нарешті, проєкт, де любов до живого, яке страждає через жах війни, просто кричить до нас. Це серія робіт, присвячених людям і тваринам – де живі та мертві істоти виступають із темряви як негативи на фото або силуети в тепловізорі; тут художниця вже напряму транслює свій власний досвід. Як у роботі «Після обстрілу. Херсон. 2023», де собаки обнюхують руку вбитої людини, яка лежить горілиць; на роботі поруч розгублений собака сидить на даху будинку, що несе течія. Дивитися на ці роботи без сліз, мабуть, можна, але важко. До цього циклу примикають роботи, на яких люди вбивають тварин – як на папері «Закарпатські прикордонники», де людство виступає з темряви незрозумілою, жадібною і страшною силою. І наостанок – велика робота з серії «Побіжний погляд», що створена у Запорізькій арт-резиденції: над полем летить сарана, символ навали або кари господньої, але якщо придивитися, ми бачимо серед них крилаті людські постаті, що світяться. То, може, це душі загиблих летять над нашими полями?

І ось тут що я хочу сказати. Як на мене, проєкт заслуговує на увагу преси і глядачів як через саму фігуру художниці, чия біографія, мабуть, варта художнього роману (сама вона вочевидь уникає будь-якого пафосу і дуже стримана в своїх поясненнях задуму та мети), так і через роботи безперечно національного значення (вже не кажучи про міжнародне). Але ось тих представників «одеської культурної спільноти», які, здається, тільки й роблять, що пересуваються з виставки на виставку, на відкритті майже не було. І тут, мабуть, треба задатися питанням – чому. Звісно, День музеїв у даному випадку — не найкращий момент для відкриття; на 17:00 в п’ятницю припало відкриття трьох виставок водночас, тож, вочевидь, ми бачимо, до чого призводить брак комунікації між господарями майданчиків. Можливо, репутація Музею Блещунова як камерного, родинного не передбачала, що в ньому відкриється виставка такої потужності. Я вже виходила, коли якась жінка з хлопцем приблизно десяти років шукала вхід до музею і запитала мене заодно, чи хороша виставка. Ну звісно, хороша, але я не певна, що саме це вона розраховувала показати хлопцю – може, вона сподівалася на щось на кшталт «Аліси…». Але саме музей Блещунова вже проводив виставки такої потужності: наприклад, Сергій Лиховид у 2024 відкрив там виставку «Тріумф Волі 1936-2024», яка фактично деконструює ідею суто імперського культу «краси, сили та здоров’я». Але на відкритті там теж був не те щоб аншлаг, хоча арт-спільнота, здається, все ж таки була присутня.

Тож брак комунікації з глядачами, невизначена загальна стратегія, відсутність чіткої інфополітики музею теж, мабуть, мали місце. Але є ще одна можлива причина, і якщо це так, вона для мене дуже неприємна. Сподіваюся, що я її вигадала. Полягає вона в тому, що одеситам не цікавий ніхто, крім одеситів – ходять на «своїх». І це саме та риса Одеси, якої варто би позбутися, якщо ми не хочемо бути провінційним містом. Поки що, здається, «чужі» просто не цікаві арт-спільноті, що б ми не мали на увазі під цим терміном. Бо відгуків на роботи художниці з Херсона, яка не тільки пережила окупацію, а була в змозі їй протистояти, роботи, на презентації яких мали бути провідні одеські журналісти та оглядачі, я щось не бачу ані в мережі, ані в медіа. Можливо, я помиляюся і такі огляди та відгуки є. Можливо, вони будуть. Бо мені справді дуже хотілося би помилитися.

Марія Галіна