З 17 квітня в українському прокаті йде екшн-горор «Грішники». Ілля Прокопенко зібрав для Kyiv Daily сім причин для того, щоб переглянути його.
1. У середині музично-історичного горору «Грішники» є трансцендентна сюрреалістична сцена одним кадром, в якій музика оживає та перетворюється на справжню магічну силу, здатну долати межі простору й часу. Вона утворює зв’язок між нашим світом і потойбіччям, між минулим і майбутнім. Не лише зачаровує живих, а й оживляє мертвих і ненароджених. Музичний номер стає ніби духовним досвідом і містичним ритуалом – для героїв у кадрі й за кадром, для режисера та, авжеж, для глядача. Ця сцена – не просто змістовий і хронометражний центр фільму американського режисера та сценариста Раяна Куґлера, що вийшов в український прокат 17 квітня. Це його ідейне ядро та аудіовізуальне серце. Це сцена, яка виходить за межі запропонованої автором художньої реальності та своєю присутністю піднімає на інший рівень усе, що було до та буде після неї у стрічці. Заради таких епізодів знімають цілі фільми. Коли вони трапляються в тому чи тому кіно (а це далеко не в усіх), то спонукають подумати: це завдяки подібним сценам є такі стрічки чи завдяки таким стрічкам – подібні сцени?
2. Кажуть, для тих, хто спойлерить, відведено окреме місце в пеклі. Інші кажуть, що гарне кіно не зіпсувати спойлерами. «Грішники» – з того різновиду фільмів, враженню від яких знання сюжетних деталей наче не мало б завадити. Зрештою, головне тут – не просто що задумано на рівні концепції та як прописано у сценарії, а як саме зрежисовано людиною, яка має яскраву візію та вміє не менш ефектно її втілити. Проте водночас це стрічка, для максимального ефекту якої бажано не знати нічого зайвого. Братися за неї варто без перегляду трейлерів, без прочитання розлогих описів, навіть без знання про конкретний піджанр, у якому вона розкривається – неочікувано й далеко не одразу. Мінімальний натяк на суть фільму, хоч і не зовсім очевидний, а більше загадковий (навіть після перегляду), є вже в самій назві. А крім неї достатньо принаймні трьох слів – музика, історія та зло. Саме про ці теми, об‘єднуючи їх в одну несподівану й гучну оповідь, говорять «Грішники». І роблять це так, ніби «Ма Рейні: Мати блюзу» та Thriller Майкла Джексона раптом опинилися у «Країні Лавкрафта».
3. Раян Куґлер вийшов на кіносцену з високо оціненим критиками біографічним інді-дебютом «Станція Фрутвейл». А міцно закріпився на ній як цікавий новий голос американського кіно вже наступним, тепер студійним проєктом – спортивною драмою «Крід», яка дала друге дихання та новий виток франшизі «Роккі». Однак його головним у всіх значеннях успіхом на сьогодні є третя та четверта режисерські роботи, які є частинами ще однієї, найбільшої з усіх франшиз – «Кіновсесвіт Marvel». «Чорна Пантера» та «Чорна Пантера: Ваканда назавжди» остаточно утвердили Куґлера не просто як амбітного постановника, який вдало працює в межах студійної та саме франшизної системи, а як чи не найбільший голос афроамериканської культури в мейнстримному кіно останнього десятиліття. Поруч із ним можна поставити хіба що Джордана Піла. Дві ключові відмінності між цими двома полягали в тому, що Піл, на відміну від Куґлера, протягом останніх років працював на полі горору, а також напрацював на «Оскар». Коли заповітна статуетка дістанеться і його колезі, казати поки рано. А от у питанні жанру Куґлер щойно якраз зайшов на поле Піла.
4. Дія п‘ятого фільму Раяна Куґлера відбувається 1932 року в сегрегованому південному американському штаті Міссісіпі. А конкретніше, в регіоні Дельта Міссісіпі, в якому на початку XX століття зародився стиль дельта-блюзу. Брати-близнюки – ветерани Першої світової війни з кримінальним минулим – повертаються з Чикаго до рідного міста після тривалої відсутності. Зароблені нечистим шляхом гроші вони вирішують вкласти у джук-джойнт для темношкірої громади. Для цього брати купують закинуту лісопильню та збирають команду з місцевих, які допоможуть їм втілити ідею. Беруть із собою, зокрема, й кузена – сина пастора, який грає блюз на резонаторній гітарі та мріє про кар’єру музиканта. Сюжет розгортається в день відкриття закладу та охоплює одну добу, протягом якої герої зіткнуться як із найяскравішими, так і з найжахливішими моментами у своєму житті. Як можна здогадатися з жанрової належності стрічки, не всі з них переживуть цю доленосну ніч, в яку оживе і музика минулого, теперішнього й майбутнього, і зло, нею прикликане.
5. «Грішники» – це насамперед про еклектику та флюїдність. Від самого початку вони поєднують драму в історичному контексті, музичне кіно (не мюзикл) та елементи криміналу. А потім роблять додатковий жанровий розворот, наче попередньої суміші було якимось чином недостатньо. У другій половині «Грішники» показують свій істинний лик через трансформацію в повноцінний готичний горор в одній локації з екшеном у фіналі. Натяк на цей складник насправді є вже на початку. По-перше, у пролозі із закадровим монологом про надприродну силу музики, який одразу ж ознайомлює з концепцією всього фільму. А по-друге, у вступній сцені в церкві, де в діалог пастора із сином вклинюються поки не зрозумілі, але моторошні кадри. Далі ж після цього історія добру половину хронометражу розгортається поступово й неквапливо, але з незмінним очікуванням, наростанням напруги та, звісно ж, посиленням музики. Щоб потім зачарувати центральною однокадровою сценою, перейти в інший жанр і нарешті спалахнути протистоянням команди героїв зі злом.
6. Нова робота Раяна Куґлера прикметна, серед іншого, черговою реалізацією двох колаборацій, які тривають протягом усієї його кар’єри. У кожному зі своїх фільмів, зокрема й у цьому, режисер співпрацював зі шведським композитором Людвігом Йоранссоном та американським актором Майклом Б. Джорданом. Перший створив ще один після «Кріда» та «Чорної Пантери», «Тенета» та «Оппенгеймера» нестримно енергійний, розривний саундтрек, який навіть ще більшою мірою невіддільний від змісту та форми всього твору, ніж попередні. Саме музика Йоранссона та цілої когорти залучених виконавців, яка варіюється від блюзу та госпелу до фолку та ледве не року, робить «Грішників» незрівнянним аудіальним дійством не меншою мірою, ніж візуальним. А другий зіграв тут одну зі своїх найкращих ролей (хоча те саме можна сказати, мабуть, про будь-яку з його робіт у Куґлера). А точніше, дві. Адже Джордан втілив обох братів-близнюків, які являють собою єдине ціле зі спільним бекграундом та амбіціями, але водночас різні за характерами та долями. А загалом це передусім ансамблеве кіно, яке тримається на щонайменше десятку акторів та їхніх персонажів, поєднаних однією історією.
7. У «Грішниках» ідеться про боротьбу та свободу на різних рівнях. Від загальної боротьби добра і зла до конкретної боротьби індивіда та спільноти за виживання та свої права, на які зазіхають і расисти серед людей, і навіть нелюдські сили. Від свободи грати улюблену музику до свободи плекати свою історію, розвивати власну культуру, розважатися, самовиражатися, любити та творити. Фільм працює з цими питаннями так само впевнено й невимушено, як і з жанрами, які він міксує та між якими рухається. Хоча з іншого боку, іноді відчувається дещо громіздким, особливо наприкінці, коли таке враження, що знову і знову відмовляється завершуватися. Це чуттєвий і водночас запальний, драматично-розважальний, жанрово піднесений погляд на одну зі сторінок афроамериканського минулого та деякі коріння сучасної афроамериканської культури. Він поєднує сум і фан, біль і задоволення, боротьбу та розраду. Можливо, робить це десь так само, як і сам музичний стиль, сутність якого він досліджує та ілюструє. А ще стрічку знято в широкоформатних кіносистемах – на камери IMAX та Ultra Panavision. З першою працює, зокрема, Крістофер Нолан, а з другою створили буквально кілька фільмів від «Бен-Гура» до «Мерзенної вісімки». Тут же робота операторки Отем Дуральд Аркапау посилює (а то і взагалі створює) враження як від безкрайніх панорам бавовняних плантацій, так і від обмеженого простору джук-джойнта. А також від вокально-танцювальних номерів і від сцен конфронтації зі злом. Заради всіх цих яскраво знятих моментів «Грішники» вимагають перегляду не в абиякому, а у преміум-форматі.
Текст: Ілля Прокопенко
