Одну дівчину друзі взяли «на слабо» піти на цвинтар, коли поночіє, і встромити там ножа у землю — щоб довести свою присутність.
Їй говорили, що варто стати на могилу, як її власник простягне руку і затягне непрохану гостю всередину. «Життя надто коротке, щоб чогось боятися», — відповіла вона і таки вирушила до кладовища. Коли лезо сховалося у чорному ґрунті, вона хотіла бігти геть, але щось ухопилося за її одяг. На ранок її знайшли мертвою — вістря міцно пришпилило до землі її цупку вовняну спідницю. Певно, серце дівчини зупинилося від страху, так і не встигнувши відрізнити вигаданих чудовиськ від справжніх.
Ця історія — з темного спадку, який переповідають діти по всьому світу. Її та багато інших авторка використовує, щоб витворити химерну реальність — із горором та гумором, дрібкою магічного реалізму та відсиланням до феміністичної проблематики.
Мачадо — американська письменниця, есеїстка та літературна оглядачка. Оповідання з її дебюту «Її тіло та інші сторони» попередньо публікувались у виданнях Granta, Strange Horizons, Interfictions, The American Reader та інших, а в 2017 році об’єдналися під однією обкладинкою і вийшли друком у незалежному видавництві Graywolf Press.
Збірка увійшла до фіналу американського National Book Award for Fiction, а тепер перекладена і видана «Видавництвом Старого Лева».
Зелена стрічка
На початку 1980-х у Сполучених Штатах вийшла збірка оповідань американського письменника Елвіна Шварца «У темній-темній кімнаті та інші страшні історії», де він переповідає різні жахіття та міські легенди. Одна з оповідок — «Зелена стрічка», відома багатьом поколінням американських дітлахів. У дівчини Дженні довкола шиї по-зміїному виблискує смарагдова стрічка, яку не можна розв’язувати. Проте декому цю заборону кортить порушити.
Найпершу друковану версію цієї історії можна прочитати в оповіданні Вашингтона Ірвінга «Пригода з німецьким студентом», написаному в 1824 році. Декорації тут інші: Французька революція, таємнича незнайомка біля шибениці, стрічка не зелена, а широка й чорна, скріплена діамантом. Ще одна згадка — у 1851 році в повісті Дюма-батька «Жінка з оксамиткою на шиї».
Саме «Зелена стрічка» стала основою до першого оповідання збірки — «Шов для чоловіка». Центральна страшна історія збирає довкола себе інші, які принагідно згадує головна героїня: про жінку, яка померла через отруєну сукню; про жінку, яка довірилася поганомі лікареві; чи про жінку, яка сіла не в ту машину; чи про жінку, яка вийшла заміж не за того чоловіка (або й за того). Врешті-решт, немає жодного значення, що трапилося, важливий тільки страх, що діє сильніше за будь-які зловісні чари. Не потрібна мачуха, щоб отруїти Білосніжку: Білосніжка сама з’їсть зіпсоване яблуко, причому з невимовною насолодою.
Земна і рослинна
Взагалі «насолода» — важливе для збірки слово. Насолода кохатися — багато і довго, насолода їсти устриці (бо ніколи їх вже не їстимеш), насолода торкатися пучками до корінців книжок. Насолода у близькості до фізичного світу, можливості чути запахи, бачити кольори. Мачадо уважна до таких деталей — фактурність тканин, мозаїка листяного килима чи ретельне перерахування вмісту холодильника. Така прикутість до предметів і речей разом із повсякчасними сексуально-еротичними епізодами робить оповідь наскрізно земною, рослинною.
Рослинною у тому сенсі, в якому Тараса Прохаська називають «рослинним чоловіком» — з увагою до найдрібніших проявів буття, з медитативним спогляданням, каталогізацією дійсності, із внутрішнім, що отримує продовження у зовнішньому, тілесністю.
У такому світлі книжці дуже пасує обкладинка оригінального американського видання — кольори землі, трави і крові. Смужки м’язів, так ніби людина гола й неприкрита. І зелена стрічка як страх, що поки причаївся, а при нагоді задушить.
Пристрасть і пандемія
Ще одне оповідання збірки — «Інвентаризація» — прочитується по-особливому у світлі пандемії COVID-19. В одному зі штатів виявляють невідомий вірус, перельоти заборонені, кордони закриті. Проте хвороба розповсюджується далі, і жінка, від якої чуємо історію, полишає рідні місця. Тепер вона у самотньому будинку біля океану — десь у штаті Мен недалеко від кордону з Канадою, прихищає подорожніх, що тікають на північ.
Події розгортаються на тлі її пригадування своїх сексуальних досвідів — із чоловіками й жінками різних віку й зовнішності, з різними уподобаннями й темпераментом. Смерті переплітаються з тілесним жаданням, все набуває легкості й беззмістовності. Наприкінці героїня уявляє, як бачить вірус, що квітне на горизонті, ніби схід сонця, і розуміє, що світ і далі буде — навіть якщо не буде людей.
Жінки на межі нервового зриву
Героїні усіх оповідань — винятково жінки, причому всі вони на грані. Так, героїня «Восьми кусників» зважується на операцію зі зменшення шлунка, щоб стати «найщасливішою жінкою на світі», а жертва нападу зі «Складно бути» чує думки акторів, коли дивиться порно.
Олівія Бенсон разом зі своїм напарником Еліотом Стаблером працюють у спецпідрозділі з розслідування найогидніших і найтяжчих злочинів зі зґвалтування та вбивства жінок. У якийсь момент вона ледь не божеволіє: привиди замордованих дівчат не дають їй спокою, з їхніх очей звисають дзвоники, що безперервно калатають, ніби нагадуючи — розкрий нашу справу, щоб ми спочили з миром.
Про що авторці йдеться? Про те, що найбільші монстри ховаються у нас всередині? Що ми їх ніжно плекаємо, а потім вони виходять назовні і ламають наші скромні житла? Чи, може, вона просто виносить вирок суспільству, нічого не пропонуючи натомість?
Дві перспективи інтерпретації
Ідея з розпалюванням вогнища страхів і доведенням їх таким чином до абсурду — цікава й навіть витончена. Вона, зокрема, про відмінність оптики читача збірки і героїнь, у ній замкнених: читач бачить і знає, що деякі з найстрашніших монстрів — це монстри внутрішні. Героїні Мачадо цього знання позбавлені.
Та чи відповідає ця інтерпретація дійсності? Цілком може бути, що ні. Принаймні на таку думку наштовхує глибше дослідження постаті Мачадо — читання її есе, ознайомлення з її другою книгою In the Dream House, перегляд інтерв’ю.
Те, що можна було прийняти за гру й багатошаровість, вірогідно є прямим і однозначним відсиланням до соціальної проблематики. У такому разі навіть лячно подумати, що може означати епіграф, який збірку відкриває: «бог мав би зробити дівчат смертоносними якщо вже з чоловіків зробив чудовиськ».
Текст: Анна Лип’ятських
