«Десь там, у XIX столітті, має бути більше, ніж я знаю»

Михайло Назаренко

«Крім Кобзаря» — це  укладена літературознавцем Михайлом Назаренком антологія української літератури кінця XVIII—XIX століття. Це — 48 героів-письменників. 49 есе та коментарі. А ще — це колонки, які виходили щосуботи на Kyiv Daily, і це гордість і радість для Kyiv Daily. Тому що читати Михайла Назаренко неймовірно цікаво,  знання він вміє поєднувати з емоціями, це не відсторонена наукова праця, і це — не «легке» читання для відпустки (хоча насправді читається чудово й легко) — це суб’єктивна, тепла, людяна, ясна і яскрава книга.

Як ви придумали цю антологію (ідея, зміст…)?

— Почалося все, мабуть, із відчуття, що я не так добре знаю нашу класичну літературу, і тим більше — некласичну. Хоча в мене подвійна освіта – я закінчив бакалаврат за спеціальністю «Російська мова та література, українська мова та література». Це, звісно, дало мені уявлення про російсько-імперські контексти, в яких існувала українська література XIX століття, але цього було замало: я був певен, що десь там, у XIX столітті, має бути більше, ніж я знаю, і більше, ніж про це зазвичай говорять. 

Так би воно й тягнулося, якби не мої шевченкознавчі справи. Зараз ми з моїм колегою Олександром Боронем, завідувачем відділу шевченкознавства в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка, готуємо велике багатотомне видання «Спогадів про Тараса Шевченка» з коментарями (перше повне, без купюр). Для нього я читав спогади Ганни Барвінок, про яку знав тільки те, що вона дружина Пантелеймона Куліша і «щось таке» теж писала. Раптом виявилося, що її оповідання – цікаві, добре читаються зараз і місцями досить подібні до того, що робила Марія Матіос у своїй новелістиці (хоча не певен, що Матіос знайома з її творами). І з’ясувалося, що Ганну Барвінок у нас не перевидавали понад 70 років, з 1927-го по 2001-й. У нас є талановита авторка, про яку не знають.

«Тому загальна схема книжки вийшла доволі традиційною: починаємо з Котляревського (пізнє бароко) і закінчуємо на порозі модернізму. Але виявляється, що це був не прямий шлях, а дуже цікава крива лінія»

Я зрозумів, що, якщо не зібрати оцих маловідомих авторів, маловідомі твори, або твори, які читають у школі і більше до них не повертаються, то воно так і залишиться розпорошеним і відомим лише досить вузьким спеціалістам. І я почав читати все плюс-мінус у хронологічному порядку – від Котляревського до кінця XIX століття. Спочатку я хотів увести в антологію всіх яскравих письменників, що жили тоді в Україні. І байдуже, якою мовою вони писали – українською, російською, польською, їдишем, кримсько-татарською. Тут виявилося дві речі: по-перше, авторів XIX століття стільки, що зібрати їх під одну обкладинку просто неможливо. І, по-друге, російськомовні автори перебували в тому ж суспільному просторі і тому ж культурному процесі, що й україномовні, а, скажімо, польськомовні існували цілком окремо, як і німецькомовні, хоча деякі з них потім стали писати українською (як Юрій Федькович, який в антології є, чи Ольга Кобилянська, яка сюди за хронологією не потрапила).

Так антологія поступово і склалася. Я включив до неї авторів, що працювали з 1792 по 1883 рік, – україномовних і російськомовних. Тому що культурний процес було влаштовано так, що й письменники, й видавці, й читачі, що писали/читали українською і російською, були переважно одними й тими самими людьми. Коли Куліш, наприклад, переходив з російської на українську чи навпаки, він не відчував, що переходить з однієї літератури до іншої. І лише у другій половині століття ситуація остаточно змінюється: якщо ти український автор, то нащо писати російською? Хоча й тоді були винятки.

Спочатку я думав: якщо читати нашу літературу XIX століття фронтально (а треба тільки так, бо інакше можеш пропустити щось цікаве) – це в мене займе десь років п’ять. Виявилося, що весь, умовно кажучи, перший ряд, другий, третій і частково четвертий-п’ятий можна прочитати за сім місяців, що я й зробив. При цьому, звісно, я займався й іншими справами, основною роботою. 

Обсяг нашої класичної літератури не такий і великий, і це для мене як для філолога дуже важливо і корисно. Це означає, що можна підходити до цього масиву літератури з точними методами (як це вже роблять віршознавці), тобто порахувати все і подивитися, наскільки той чи інший письменник відходить від середньої норми по літературі.

І отак вийшло, що десь сім місяців я збирав матеріал, а потім, ще понад рік, писав супровідні есе.

Тобто не тільки цікаві вам автори, а й всі, узагалі?

— Ні, не всі, тому що це надто багато. Я йшов якраз від абсолютного суб’єктивізму. Я беру тільки те, що мені цікаво, подобається або «so bad it’s good» – саме тому другу частину антології відкриває настільки жахливий графоман, що я не міг його не включити, тому що це ідеально жахливий графоман. 

Потім під цей суб’єктивізм я підвів теоретичну основу. Я — сучасний фаховий читач. Я збираю те, що мені цікаво як сучасному читачеві, тобто те, що значною мірою відрізняється від звичного і загальновідомого, хоча в антології, звісно, є деякі абсолютно хрестоматійні тексти, які не втратили своєї актуальності (та ж «Енеїда», чи «Чорна рада», чи «Кайдашева сім’я»).

«Я не ставив перед собою завдання – про кожного автора віднайти щось абсолютно невідоме. А от представити кожного з них в контексті, коротко і за можливістю об’єктивно схарактеризувати головні риси, головні віхи їхньої творчості – це я намагався зробити»

Питання про епіграф Жадана до антології.

І першими завжди прокидаються
збирачі книжок на речових ринках,
і розкладають свої скарби вздовж
міської кладки.

І вже озираються на вітрі
поети у мокрих, як подушки,
старих антологіях,

викинуті зі шкільної програми,
але не викинуті з життя.

— Я дуже люблю епіграфи, тому що хороший епіграф – половина справи. У мене були робочі варіанти – деякі інші цитати, які я, зрештою, теж навів у книжці, але не як епіграфи. Проте я відчував, що все це не зовсім підходить, не зовсім перегукується зі змістом книжки. І тут Жадан викладає у Фейсбуці свій новий вірш – якраз про поетів, викинутих зі шкільної програми, але не викинутих з життя. Це якраз те, про що моя книжка, про що я хочу сказати. А оскільки я вважаю Жадана найкращим українським прозаїком і поетом XXI століття, це до певної міри теж символічно. Ось із чого все починалося і до чого воно прийшло.

Потім, коли я оформив файл остаточно, я зрозумів, що антологія розпочинається цитатою із мого улюбленого сучасного поета, а закінчується – цитатою із Зерова, мого улюблено українського поета ХХ століття. Ці люди вміли формулювати те, що є важливим і нагальним для української культури, – Зеров сто років тому, Жадан – сьогодні.

Коли вийде другий том?

— Цього року, десь до кінця літа. Хотіли до «Арсеналу», але типографія не встигала…

Зацитую: «Розглянемо нашу історію (без брому). Хоч як важко в це повірити, але вона могла бути не просто гіршою, а значно гіршою». Так і було?

— Так. Мені це видається цікавим. Наша історія могла справді піти значно гіршим шляхом. Кілька років тому вийшла книжка сучасного українського автора Дмитра Шурхала під назвою «Українська якбитологія» – там є кілька десятків варіантів, що могло би бути з Україною з часів Київської Русі і до сьогодення. Виявляється, що справді могло бути значно жахливіше: ми живемо не в найгіршому з можливих світів. 

У передмові до антології я пишу про те, що наша політична історія могла скластися як завгодно. Але, оскільки українська література належить до європейського поля впливу, до європейської культурної тяглості, то шлях, який вона пройшла – від бароко через класицизм, романтизм і так далі, – насправді був єдино можливим. 

Тому загальна схема книжки вийшла доволі традиційною: починаємо з Котляревського (пізнє бароко) і закінчуємо на порозі модернізму. Але виявляється, що це був не прямий шлях, а дуже цікава крива лінія. Якраз оці несподівані повороти, забуті часто на десятиліття (як Ганна Барвінок) і більш ніж на століття (як поеми Юрія Федьковича й Корнила Устиновича), – можуть бути сучасними й цікавими. Нерідко сучасні автори хочуть робити щось подібне, не знаючи, що це вже, хоч і почасти, але зроблено.

Михайле, як все влаштовано зсередини?

— В антології зібрано твори 48 письменників – і 49 моїх есе. Їх я хотів зробити, з одного боку, не строго академічними (бо ж есе!), а з іншого – все ж таки науковими. Я викладаю факти, певну об’єктивну інформацію, але при цьому не приховую свого особистого ставлення, почасти іронічного, почасти захопленого, і про кожного з цих авторів розповідаю певну історію. Коли я починав писати кожне есе, то ставив перед собою питання – яку саме історію я хочу розповісти, про що саме: про письменника, який створив нову візію майбутнього України (як Шевченко), чи про ідеально сферичного графомана Семена Метлинського, чи про Якова Щоголева, чудового ліричного поета, який мовчав десятиліттями, бо не було культурного середовища, в якому він міг би творити? Отже, про кожного я розповідаю історію, намагаючись зробити цікавими не лише тексти, а й самого письменника, і при цьому – показати, чому саме такі тексти з’являлися, чому про ЦЕ писали саме ТАК… і чому так часто в нашій культурі забували про те, що вже зроблено. 

Плюс головні тексти цих авторів, так?

— Знову ж таки, слово «головні» тут – умовно…

Це ваш вибір?

— Мій вибір, так. У другому томі буде повість Марка Вовчка «Дяк». Тоді всі знали Марка Вовчка як плакальницю за народ, зараз – як протофеміністку. Як на мене, естетично найкращий її текст – повість, яку вона навіть не закінчила (вже після її смерті надрукували за чернетками). «Дяк» – це сумна й іронічна історія життя, яке не склалося. Життя однієї людини. Це не можна вкласти в якісь ідеологічні рамки: ось як вона вболіває за народ, ось як вона показує жіночу долю. Це – просто література. Моє завдання було – відібрати тексти за естетичними критеріями, бо це в історії нашої літератури не так часто робилося. Переважно вибирають те, що історично важливе, або те, що за інерцією звикли вважати найкращим. Наприклад, кілька наших романтиків перекладали баладу Бюрґера «Ленора». Традиційно вважається, що найкращий переспів зробив Левко Боровиковський. Я подивився і сказав: ні, не Боровиковський, а Павло Білецький-Носенко. І дав у антології якраз його текст, баладу «Ївга»: ось, читайте. А «Маруся» Боровиковського в мережі є, можете подивитись і порівняти.

Я не ставив перед собою завдання – про кожного автора віднайти щось абсолютно невідоме. А от представити кожного з них в контексті, коротко і за можливістю об’єктивно схарактеризувати головні риси, головні віхи їхньої творчості – це я намагався зробити. Деякі спостереження там порівняно нові. Хоча б тому, що, наприклад, із поемами і драмами Кирила Устиновича літературознавці дуже мало працювали до цього часу. Багато його ненадрукованих творів лежать у львівському архіві, із ними цікаво було би колись попрацювати.

Михайло Назаренко

Кого бачите серед читачів антології?

— Таких, як я сам. Я бачу людей, яких у школі привчили ненавидіти класичну українську літературу, які розуміють, що в українській літературі є багато цікавого, але не знають, за що взятися передовсім. Я цю шкільну ненависть давно вже пережив, бо як історик літератури дивлюся на процеси розвитку об’єктивно, бачу, якими вони був насправді. А як читач я знайшов кількасот сторінок того, що для мене цікаво і, сподіваюсь, буде цікавим для інших. Я розумію, що в багатьох моїх однолітків – і тих, хто дещо старший від мене, і дещо молодший, – є таке відчуття: десь вона, наша цікава класика, є, але ми її не знаємо. З літературою ХХ століття трохи простіше. Спасибі Ярині Цимбал за те, що «наші 20-ті» вже стали брендом! Вже всі зрозуміли, що наші 20-ті – це круто, актуально, талановито. 

А те, що було до цього часу, і досі надто часто оцінюють або за соціальними критеріями, або за політичними: «Оцей текст хороший, тому що він про боротьбу, чи про народ, чи про феміністок». Ні, є тексти, які хороші просто тому, що хороші. Ви можете не погоджуватися з моїм вибором і створювати свої антології. Але, на жаль, я переконався, показуючи деякім колегам і друзям свій текст: багато з того, про що я пишу, незнайоме навіть фаховим філологам, україністам. Бо цього не було ані в шкільній, ані в університетській програмі. А якщо цих авторів і ці тексти згадували – то в загальних переліках: «і т. д.», «та інші»… Не кажучи вже про те, що, наприклад, історико-міфологічні поеми Федьковича в найновішому шеститомному зібранні його творів просто не передрукували. В антології – перша (хоча й скорочена) публікація за 119 років, і це ганебно, як на мене.

У вас є найулюбленіший герой?

— Важко сказати, але я б назвав двох. Ганна Барвінок — тому що з неї все почалося, і вже кілька читачів найбільш емоційно відреагували саме на моє есе про Ганну Барвінок (написане першим, до речі). Отже, Барвінок – і Корнило Устинович, мабуть, тому, що в мене є сентимент до невдах. А він один з найбільших наших невдах, і про нього зовсім забули як про письменника. В нього просто не було такого таланту, щоб реалізувати усі наміри, але за його творами ти бачиш, що він намагався зробити. А намагався він бути українським Ваґнером, тільки не в опері, а в поезії та драматичному театрі. Не вистачило здібностей. Але, можливо, саме тому те, що він робив, – недосконале, недовершене, – мене дуже вабить.

Наукові відкриття тут відбувалися?

— Переважно в коментарях. Багатьох авторів раніше друкували або зовсім без приміток, або з цілком примітивними («Верона – місто в Італії», «Зодиак – такое слово»). Балади Тимка Падури, які я наводжу, докладно не коментували взагалі ніколи. Деякі моменти просто випали, коли довелося скорочувати антологію, яка й так зараз має обсяг майже в тисячу сторінок. І от у тих примітках, що випали, були певні знахідки, деякі з них я уже й опублікував. Коли Пантелеймон Куліш в «Чорній раді» описував некрополь Києво-Печерської лаври – звідки він узяв ці написи на могилах? чому вони не зовсім точно відтворені? Або коли паломники у Нечуя-Левицького йдуть Києвом – чому саме таким маршрутом? і чому цей маршрут, як його описує баба Палажка, насправді неможливий? 

Це речі наче невеликі, але з них, як на мене, складається розуміння тексту. Я дуже люблю писати коментарі, тому що тоді починаю розуміти текст значно краще, ніж просто його читаючи або редагуючи.

До шкільної або університетської програми це потрібно рекомендувати?

— Антологію можна було зробити офіційною та рекомендованою, якби її провести через кафедру, науково-методичну комісію, вчену раду і так далі. Але я не певен, що це вдалося б зробити і треба було взагалі робити. А так – книжка є, її можуть вільно читати ті ж студенти-філологи. Деякі з творів входять до університетської програми, а більшість, як я вже сказав, – ні, тому антологію можна читати як певну корективу до навчальних курсів. Сподіваюся, звісно, що студенти цю книжку купуватимуть. Якщо захочуть, то чималу частину текстів знайдуть в інтернеті, але без моїх пояснень до цих текстів, без супровідних есе – а без контексту, як кожен філолог знає, втрачається дуже багато.

Скоріше як ліки від шкільної програми. Мені дуже подобається питати режисерів про те, чому саме ця п’єса важлива зараз. Спитаю й в вас: що саме ви намагаєтесь сказати цією книжкою читачам?

— По-перше, наша класика XIX століття – різна, цікава, несподівана, і в нашій культурі взагалі є значно більше, ніж ми звикли вважати. Як у будь-якому туристичному місті, скажімо, у Празі: центральними вулицями йдуть сотні тисяч туристів, на один крок відійдеш убік – і там не менш красиві вулиці, будинки, лишень нема нікого, це все – для тебе. Так само і з нашою літературою.

Чому я закінчив книжку цитатою Миколи Зерова, з його виступу на диспуті про шляхи української літератури 1925 року? Тому що я з ним абсолютно згоден: щоб будувати далі, нам треба зрозуміти, що в нас уже є. А це означає – не сліпо приймати те, що нам втокмачували з часів народницької критики, а, як казав Зеров, цитуючи Куліша, перевіяти все на току критики, щоб відділити зерно від полови. «Чим глибше ми будемо досліджувати, – казав Зеров, – чим глибше закладатимемо фундамент, тим вище буде наше будування». Якщо це було правдою для 20-х років ХХ століття, то це не менша правда для 20-х років XXI-го.

Антологія – це моя спроба показати такі частини фундаменту нашої культури, які мало знають або не знають взагалі, для того щоб можна було будувати далі.

Останнє питання — про творчі плані. Продовження буде?

— Буде. Я хочу довести виклад до 1917 року, до раннього (та вже зрілого) Павла Тичини, бо далі починається зовсім нова епоха. Я вже зібрав чимало текстів. І в цьому періоді – 1880-1910-ті – для мене було ще більше несподіванок, ніж у цій антології, тому що, з одного боку, наш ранній модернізм (Олесь, Вороний, Чупринка, «молодомузівці») виявився значно слабшим, ніж я гадав, але знайшлося дуже багато абсолютно несподіваних текстів, які ще менш відомі, ніж ті, що представлені тут. Наприклад – поетичний цикл Миколи Чернявського «З долини забуття» – повний український аналог «Антології Спун-Рівер» Едґара Лі Мастерса. Деякі свої ідіосинкразії я тільки підтвердив (як не любив Кобилянську й Винниченка, так і не люблю). З іншого боку, я відкрив для себе таких авторів, як Уляна Кравченко чи Богдан Лепкий. Я знав, що вони є, дещо з них читав, але як дуже талановитих модерністів я їх для себе відкрив лише зараз. І, звісно, виявилося, що деякі постаті – Василь Стефаник! – як були незвичайними і надзвичайними, так ними і залишились.

Поки я збираю матеріал. Для мене найскладніше навіть не знайти тексти (хоча треба відсіювати більший обсяг матеріалу, щоб знайти зерно) – мені значно складніше буде писати супровідні тексти, бо там уже йтиметься не про окремих письменників, а про певні тенденції, певні кола, до яких вони належали. І тут значно глибше треба буде занурюватись в контекст, який я поки що знаю не так добре.

Михайло Назаренко «Крім Кобзаря» Частина 1 – К.: Layrus, 2021, 496 ст. Замовити

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *