Дві виставки одного Музею: Віктор Маринюк та Соня Делоне (друга глава).
1.
Відкриття виставки «Світлотворець — той, хто об’єднав світло та колір» в Музеї Сучасного Мистецтва Одеси планувалося в неділю, але через тотальний блекаут було перенесено – на щастя тільки на два дні. Те, що воно відбулося у складні для міста часи насправді прекрасно, бо все, що пов’язане з культурним життям тримає нас у тонусі (бо треба ж причепуритися і вийти у світло), але справа не в тому. Якщо б не блекаут, ця виставка, яка займає собою практично весь другий поверх музею, могла би бути однією з найгучніших подій цієї зими. Бо вона присвячена Віктору Маринюку — як сказано в релізі, «одному з ключових творців одеського неофіційного мистецтва другої половини ХХ століття». Це не перебільшення, а навіть приуменшення – бо Маринюк (1939, Казавчин, – 2025, Одеса) без сумніву, фігура загальноукраїнського масштабу.
Не дивно: Віктор Маринюк разом зі своїми однодумцями – тоді молодими нон-конформистами Олександром Ануфрієвим, Володимиром Стрельніковим та Валерієм Басанцем на початку 70-х стояв у витоків неофіційного мистецтва в Одесі; і саме тут Одеса ніколи не була провінційним містом.
Вже в 90-ті Маринюк увійшов до легендарних вже угрупувань «Човен» — 1993, «Мамай» — 1998, тобто стояв у витків вже пострадянського сучасного мистецтва України.
Вже по експозиції, яку Музей створив разом із родиною Майстра, і яка охоплює різні періоди його творчості – зокрема ранні роботи, де він ще знаходився в пошуках власного творчого стилю, але які свідчать про те, що, навіть якщо б майстер пішов іншим шляхом, він був би одним з яскравіших представників нового українського живопису, аж до робіт 21-го вже століття, коли його стиль визначився. І так, лінії, теми та мотиви з певного часу дуже впізнаванні (навіть типові носи його жіночих портретів та постатей). Загалом це живопис, відкритий світлу і простору – дуже національний і водночас дуже європейський. І, як я вже писала, те, що колись було викликом і нон-конформізмом, потім стає каноном.
Тут мабуть треба сказати, що зазвичай ім’я Віктора Маринюка йде разом із іменем його дружини Людмили Ястреб, неформального лідера одеської мистецької спільноти 60-х, яскравої та плідної художниці, яку по впливу на сучасне українське мистецтво критики та мистецтвознавці порівнюють із Аллою Горською… Він, мабуть дійсно, свідомо віддав себе пам’яті та промоції творчості Людмили; і це трошки затулило його власну значимість і неабиякий талант. Бо саме по цієї виставці ми можемо побачити, яким могутнім та ярким був його власний дар… Я не можу сказати, що побратими-художники цього не цінили і не розуміли; бо на його смерть відгукнулися ведучі майстри України – не тільки Одеси. Взагалі, масштаб дару Віктора Маринюка, як це, на жаль, часто буває, видно вже коли він пішов від нас – і ми можемо тільки подякувати організаторам за цю вагому експозицію, яка відкриває нам різні грані художника і повертає його ім’я у культурний простір.
2.
Буквально через два дні в тому ж Музеї чергова експозиція проєкту “Ви знайомі з Сонею?”, про яку ми вже писали тут , відкрилася темою Fashion. Мода – ще одна сторона творчості Соні Делоне, якою вона, як і дизайном, зайнялась під впливом обставин, але як мабуть во всьому, що вона робила, стала мало не законодавицею… Її ескізи розпису тканин, які вона робила для Ліонських мануфактур, революційні, бо співміщали гострі тренди актуальних на той момент супрематизма та абстрактного живопису з фабричним виробництвом, а її сукні носила паризька богема…
Соня Делоне, народжена в Одесі під ім’ям Сара Штерн, зараз робиться, завдяки зусиллям небайдужих людей, митців та меценатів, брендом нової Одеси, зорієнтованої на Європу та світ… І так, Одеса дала світу принаймні не менше, ніж світ дав Одесі…
На жаль в нас майже немає оригінальних робіт мисткині – на виставці представлені колажі її робіт і фотографій, репринти ескізів тканин, один з перших кольорових фільмів, зроблених нею і про неї, а також рідкісний екземпляр тканини, розписаний саме художницею.
Куратор саме цієї частини проєкту, художник та дизайнер одягу Володимир Умма, якого саме як куратора на відкритті представив директор Музею Семен Кантор, спеціально для Kyiv Daily поділився концепцією виставки. По його словам Соня Делоне була першою майже у всьому, і як жінка-художниця, що писала великі полотна і тим самим зробила і «феміністичний прорив прийняття жінок в сучарті», і прорив в підході до прикладного мистецтва – не тільки тому, що в важкі часи вона просто згадала, як шила її бабуся…
«Я думаю, що вона як всяка дівчинка вміла шити. Для неї шити оцю ковдру, для сина, це була проста штука… Завжди, протягом всієї історії були жінки, які розбивали цей стереотип. Вона просто попала в той час, коли масова індустріалізація потребувала нового підходу, нового мистецтва. І вона зрозуміла, що їй цікаво не тільки робити якісь класичні штуки, ( не тільки маслом мазати по холсту. Може, її надихнуло оцими бессарабськими килимами, якимись українськими вишивками, одягом і всім іншим. І вона вміла це робити, їй було цікаво. Тому вона це зробила в перший раз, це визвало цікавість.
Можливо, вона приклала оту лоскутну ковдру до себе і сказала, ух ти, ніфіга собі, я хочу таке пальто, лоскутне, печворк, і коли вона зробила це пальто і вийшла в ньому, її знайомі з арт-тусовки закричали бімба, ми теж хотімо щось таке… Ну, в принципі, це як і зараз. Ми знаємо такі приклади, я можу у нас в місті назвати деяких художниць, які, в принципі, займаються тим, що вони пишуть фарбою полотна, а тут напринтувала свої картинки на тканині, нашила собі колекцію одежки і носить її сама… От вона приходила на виставки зі своєю одежкою.
Це не було масове. От якби вона не мала таланту художниці, то вона шила б собі одяг і перетворилася на якусь Коко Шанель, котра, в принципі, художниця ніяка.
А крім того, як я розумію, їй дуже оце надихнуло. Вона зрозуміла, що можна писати полотно, а можна писати зразок тканини, і все це буде творчість…
І вона рисувала десятки ескізів, фабрика їх брала і за це платили хороші гроші. 50 років працювати художником по тканям. Розумієш? Це професіонал.
Навіть якби вона не нарисувала всі ці полотна, не розрисувала автомобілі, не натворила все, що натворила, якби вона тільки рисувала тканини, вона все одно була б великою. Ці тканини до сих пор виробляють фабрики, які мають на них права. І ці тканини улітають. І навіть не треба підписувати, що це Делоне. Вона сама була брендом. Бренд Соня Делоне. Тобто під її брендом випускали лінію ткані. Вона кожен рік робила якусь кількість ескізів, давала на фабрику, фабрики печатали. Наступного року все повторювалось. Вона, в принципі, цим жила. Половину віку таке робити – робити – це дуже крутий рівень професіоналізму. Вона спеціалістам саме так і цікава, як дизайнерка. І головне, відома. Відома, цікава, важлива. Тому що вона практик. Ті пальта, якими вона всіх здивувала, потім всі почали повторяти. Уже всі лілі-брик переносили.
Чому художниця з даром абстракційного супрематичного малювання почала малювати тканини? Вона ж не перша. До неї ж теж люди придумували оцей малюнок тканини і кроки. Крок – це такий шаг тканини, те, як повторюється малюнок… Ні, вона не перша. Але вона стала першою, хто зайшов в цю індустрію і показала, що в цій індустрії можна мати ім’я своє і свій бренд. І вона засвітилася. І вже після цього появилися всі інші.
Вона відкрила нову тему — переосмислила одяг через форму, колір, ритм і темп. Вона створила нове бачення моди — і її голос й досі лунає у колекціях провідних дизайнерів»
Наступні відкриття виставок із серії:
23.01 – Дизайн
27.02 – У всьому перша
Марія Галіна дякує програмі TurboScribe за розшифровку інтерв’ю.
