Ще одна книжка-білінгва, однак, на відміну від збірки Арієль Розе, перед нами переклад з української на німецьку. Взагалі, поява білінгв в нашому культурному просторі як на мене – важлива подія.
Насправді все складніше. Бо перед нами не тільки книга, про яку власне й буде йтися, а комплект: книга та платівка, що вийшли як результат мистецького проекту, в якому задіяно чимало митців. Проєкт «Треті діти» заснований на виставі, прем’єра якої відбулася в 2022-му в Харківському літмузеї, і яка поєднала музику Сергія Давидова, панно скульптора Костянтина Зоркіна (їх фотографії, зроблені Костянтином Лизогубом, доповнюють тексти в книзі) та поезії Наталки Маринчак. До створення книги долучилися також Алекс Шмідт разом з колегами з Харківського будинку Нюрнберга (Антьє Ремпе та Світлана Чистякова), товариство побратимства «Харків-Нюрнберг» і «Гете-Інститут».
Наталія Маринчак (1981 р. н.) – письменниця, поетка, волонтерка, перекладачка, журналістка. За освітою журналістка, випускниця філологічного факультету Харківського Національного Університету. Трошки відьма 😊
Зараз, власне, про книгу, бо що б ми не казали, а тексти – це опорна частина будь-якого синтетичного проекту.
Діти війни родили дітей
щоби ті родили дітей війни
перші діти не хотіли щоби ці треті бачили чорні сни
перші хотіли тиші
другі діти ніколи не думали бути стійкішими за бетон
другі будували міста
проживали життя
закривали травми свої родові
щоби треті діти не здригалися уві сні
треті народились і під тихим і під небом що горить і січе
перші і другі і треті
плачуть і посміхаються
всотують свою ідентичність
розуміються на глибокій вірі свого народу
усвідомлюють його величність
перші і другі діти наче мурашки
кожен штовхає свою піщинку
щоби третім було більше не страшно
розглядати небо
крізь долоні
в шпаринку
Небо схиляється до землі
і цілує кожну свою дитинку
(цитоване по короткому есею Маринчак на сторінці Meridian Czernowitz ( тут)).
Вірш датований 18.03.2022, Харків, тобто написаний напочатку Великої Війни в одному з ключових (і небезпечних) на той час (як, власне, воно й залишилося) міст (див. також тут розмову авторки з Ганною Улюрою про перші місяці війни в Харкові). І оскільки саме так називається проєкт – і саме цей вірш відкриває збірку, його можна вважати програмним. Треті діти – це потомки «других дітей», мирних поколінь, світ для яких відстояли «перші діти війни». Але мир виявся тільки перепочинком між війнами; ланцюг поколінь, тим не менш, міцніший за вогонь та іржу, бо кожен в ньому «штовхає свою піщинку» заради майбутнього. Тобто це за визначенням – книга про війну. Про покоління «третіх дітей», які зіткнулися з війною.
Взагалі зараз такий час, що все, що ми пишемо, це про війну – навіть якщо на перший погляд вона взагалі не згадується. Але це – тільки на першій погляд.
«2022 рік змінив усе: людей, знання про звичне, уявлення про можливе і неможливе, межі витривалості, глибину болю, розпізнавання радості, цінність життя» – сказано у передмові. Досвід, який отримали «треті діти» – жахливий, але той, що відрізняє їх від попередньої генерації дітей, котрі «ніколи не думали бути стійкішими за бетон», і, скажімо так, наділяє їх певними правами і візіями. «Це історія усвідомлення власної сили і крихкості, простоти і складності, сенсу і призначення» (там само).
і в кожного з нас буде окрема війна
розхристана особиста
кожній людині потрібна була стіна
власна стіна
щоб вистояти
стіна універу держпрому міськради
стіна зо в уяві твоїй центр всесвіту
центр твого особистого каменепаду
місце сили
місце твого падіння
місце твого усвідомлення і терпіння
місце я якому народжувався і помирав
і врешті смерть поправ
в кожного буде своя історія
збитих шляхів і дихання
в кожного буде своя відстояна територія
ревіння й сміху
в мене тепер є серце
залізобетонне
не знає жалю
і втіхи
Другі діти «ніколи не думали бути стійкішими за бетон», з якого вони відбудували руйновані міста, але треті вже мають залізобетонне серце, бо інакше – ніяк не вистояти. Залізобетонне – тому що воно вже зрослося з містом, про яке йдеться. Залізобетон, до речі – це притаманна ознака, майже символ конструктивіського Харкова, тобто тут ми маємо, умовно кажучи, «харківський текст»;- і недарма, скажімо, в тексті «розлюбити людей…» – відгук Жаданівської просодії. Харків – колиска українського авангарду, відцентрова фабрика модернової культури.
Звісно, війна – це те, що зараз надає вагу будь-якому тексту, але є ще один вимір, що придає глибину «Третім дітям» – це рід, історія роду, де авторка (або лірична героїня) відчуває себе не тільки як окрема особистість, а як ланка, що з’єднує рід, протягнувши його з глибин історії у нескінченність («ось земля моя / ось довга моя дорога/ ось пагорб у квітах / ось вода якої треба було не згубити / ось талий сніг який ми пили / ось вогонь який дав нам жити / ось кров моя / долилась до старого світу / ось тіло моє / схилилось // Господи / я буду й надалі / вишивати всі болі мого народу /…/ на цю нитку ми всі нанизані / ось слід червоний моєї нескореності…»). Але якщо автор – ланка, яка з’єднує минуле з майбутнім, то це неабияка відповідальність («велич того, що відбувається з нами / як осягнути / наближатимемось роками / до розуміння / виливатимем болі свої і втрати … Ти як Всевишній / як Ти виносиш всі ці потоки болю / дякую що спитала / Я тут / з тобою…»). І тут йдеться не тільки про родові архетипи. В скрутні часи людина стає поряд зі Творцем, вона співмірна йому, саме завдяки нелюдському, травматичному досвіду. Якщо вона людина, звісно.
І мабуть найважливіше. Так, війна як історична висока трагедія завжди посилює голоси, надає їм глибину та силу, легітимізує. Завдяки цьому будь-який текст, написаний в війну, навіть художньо слабкий, отримує додаткові важелі впливу і викликає емоційний резонанс. Але задача справжнього митця – зробити так, щоб тексти, написані в цю війну, залишилися якщо не назавжди, то надовго – як літопис нації і її слава. Саме так авторка, вважаю, і розуміє свою задачу.
Марія Галіна
1 коментар
Будь ласка, зв’яжіться зі мною для виправлення деяких неточностей у статті.
Наталка Маринчак