Розкажи мені про воду в тебе на батьківщині, Усул
Століття спостерігати, як кілька генерацій однієї родини знову і знову повторюють ті самі помилки. І кажуть, що то шоколад зачарований у всьому винний. «Восьме життя (для Брільки)» – панорамний роман про Грузію ХХ століття, написаний німецькою мовою авторкою-емігранткою, народженою в самому кінці того століття. Не знаю, чи любить Ніно Харатішвілі чорний шоколад, але сподіваюся, що ви любите саме такі солодощі, що сильно гірчать у післясмаку.
Артем Свистун: «Понад 70% Миколаївського театру залишилося і працює»
Він з гордістю показує мені свій театр: от тут музей – і там є окремий стенд про роботу під час повномасштабної війни, от балаклави, які шиють робітники театру, от тут в підвалі – сцена в укритті на сорок місць із помостом два-на-чотири, але надійно в бомбосховищі, а збоку – переобладнані під гримерку і гардероб комори, от вщент пробитий осколками фасад із колонами (а будівля, між іншим, – пам’ятка архітектури), от цехи, що їх планують якось відновлювати після прильоту, от внутрішній дворик, який уже відновлюють після ракетного обстрілу – у стовбурах дерев застрягли чималі шматки металу, бронзові ліхтарі покручені-розбиті, бокова стіна театру пошрамована, боляче дивитися, вікна (те місце, де були вікна) зашиті листами дсп.
Її історія
Толлефу Ульсену шістдесят три. Наталії З. Мюллер вісімдесят сім. Він живе в Норвегії. Вона – в Канаді. Вони мати і син, хоча іще про це не знають. Було б і не знали.
Четверо у човні, не рахуючи мерця
Джа з назви нового роману Сергія Демчука – це не Яхве, що опікується долею благословенного острова, а конкретно острів Джарилгач, що на Херсонщині (якому опіка давніх богів ой як би не завадила).
За три секунди до оргазму і диктатури
Чули про істеричний реалізм? Він стосується творів, які детально уважно сумлінно досліджують якийсь соціальне явище, але обирають для такого абсурдну сюрову абсолютно безумну форму. Але ідеться таки суто про соціальну прозу.
Анетта Антоненко: «Коли видавала, то й не думала, що війна так близько»
Це фото в фейсбуці я побачила в один із перших днів повномасштабного вторгнення, коли Київ бахав уже на всі лади. На фото – вікно, заставлене паками з книжками. Такі паки добре знають автори, видавці, книготорговці: новий наклад прийшов. Стоси книжок ретельно закривали високе вікно з широким підвіконням, вікно робочого кабінету. Під фото був підпис: «Зараз книжки – моя зброя от така». В кінці червня я побачу це вікно геть інакшим: відкритим, розчиненим, воно виблискує, впускає гаряче сонце і заманює добряче кисню (поруч є парк), на підвіконні ніжиться красива кішка. Знадобиться добрячого емоційного зусилля, щоби ототожнити те вікно на фото і те, перед яким я зараз сиджу. Паки з книжками, що захищали взимку від прильотів, стоять тут же неподалік, у сусідній кімнаті. Я в гостях у видавчині Анетти Антоненко.
Історик – це філософ, який навчає на прикладах
Активному успішному чоловіку в шістдесят років ставлять діагноз – бічний аміотрофічний склероз. Інтелектуальна і розумова активність людини зберігається, болю немає, а тіло поступово помирає – паралізує кінцівки (не можна писати), потім діафрагму (не можна говорити). Це скидається на ув’язнення у власному тілі.
Зумій прогарчати своє ім’я
Що значить назвати когось за іменем? Забезпечити посмертною славою, адже фамма вимагає знати на ім’я того, пам’ять про кого вшануєш. Наразити на небезпеку, поки ця людина жива. Назвати за іменем – не просто поінформувати про людину, а й описати її, та часом означити в її «провідній» ролі.
Володимир Кузнєцов: «У 2014-у ми це уже проходили»
Володимир Кузнєцов – письменник, музикант (Discordant System), інженер, гейм-дизайнер. В українському літературному просторі його ім’я зазвучало 2020-го, коли майже одночасно вийшли два романи – космоопера «Заколот. Невимовні культи» і фентезі «Вогневир». Романи привернули увагу оригінальним сильним голосом. Такий продуктивний презентативний свій рік Володимир Кузнєцов відзначив Європейською премією за наукову фантастику. Але уже за рік перед тим було невеличке оповідання в збірнику «Бабай. Перший кошмар», яке просто не можна було не помітити. Описати Голодомор через прийоми зомбі-жанру і сюжети про родове прокляття, то є доста складна емоційно рефлексійна робота з колективною травмою. Боюся, такої роботи тепер на десятиліття наперед греблю гатити. Без сюжетів автор жанрової прози про антиімперіалізм не залишиться, це точно.
Очі, що бачать. Вуха, що чують
