Зараз, либонь, єдино можливий момент, коли цитата, що ви її бачите поруч із іменем Юліти Ран, може буде винесена в заголовок інтерв’ю з дитячою письменницею. Не шокінгу заради, а бо саме такою є правда життя нині, вкрай ненормативною і ненормальною. Я питаю у письменниці, авторки книжок для найменших читак, чи пише вона воєнні щоденник, тепер це теж не здається ексцентричними питанням, радше банальним.
«У нас тут тихо взагалі, — коментує пані Наталка, коли я скаржуся на сусіда у Львові, котрий за повітряних тривог дрелює стіни, — тут тихо. Я живу в районі, де приватні будинки. Зазвичай тут нічого не мовчить: хтось десь пиляє, хтось десь стукає залізом. А зараз більше місяця уже тихо». Наталчине «тихо» не стосується виття сирен (які я чую під час нашої онлайн розмови), вибухів, обстрілів, різних прильотів. Наталка Маринчак дома зараз — в своєму будиночку в приватному секторі Харкова: «У мене взагалі спокійний район. Нам повезло: у нас є світло, є вода. Можемо хоч щодня мити голову. Зранку сміттєвоз приїздив. Зараз от водовозка проїхала», — хвалиться наче. І це уже дуже харківська якась новітня звичка: з ким би звідки не говорила, всі в один голос запевняють: «У мене спокійний район, не звертайте, тут тихо».
Розмовляю з жінкою, яка 15 днів провела в укритті. Вона каже: «Здавалося б, у тебе є інтернет і світло, то лежи, роби щось, читай щось. Але це неможливо. Перебуваєш в стані постійного очікування, воно тебе поглинає всю». Концентруватися настільки, щоби читати щось, окрім новин, насправді складно. А перестати читати новини і скролити френдстрічку здається неможливим. Моє питання: «А що ви читаєте під час повітряних тривог?» нерідко наражалося на збентеження і навіть на біль тих, до кого я адресувалася: «Я не маю часу читати, поки помирають люди!». Все так.
Автобіографії пишуть не лише, аби стати Пулітцерівським лауреатом, увійти до списків бестселерів, а згодом утвердитися в статусі лонгселеру (хоча і це скидається на добру мотивацію). Автобіографії пишуть із певною метою, в останню чергу та ціль – розважальна, і в передостанню – презентаційна.
Начебто відомий факт не раз повторюваний дослідниками. Але коли знову його чуєш, то бентежишся, як вперше. П’єса Чехова «Вишневий сад» змінила акцентологічну норму в російській мові, а можна тільки уявити, яких треба колективних зусиль, щоби посунути наголос із узвичаєного місця.
Grândola, vila morena, terra da fraternidade. Ґрандола, смагляве містечко, земля братерства. Мегавідома португальська пісня, її написав Жозе Афонсу. Пісня-балада, вона оплакує батраків, які підняли бунт в Ґрандолі і загинули. За часів диктатури Салазара пісню заборонили.
Популярна культура давно взялася за імператрицю Сісі. Згадати личко Ромі Шнайдер в ролі молодої Сісі буде набагато легше, аніж відшуковувати в пам’яті залишки спогадів від парадного портрету роботи Рааба чи Русса – і щиро потім дивуватися усвідомленню: Сісі не була гарнюнею в стилі Ромі-кров-з-молоком.
Кілька років тому в Німеччині було поширеним робити тату у вигляді концтабірного номеру. Татуювалися, ясна річ, не ті, хто мали такий досвід, і навіть не ті, чиї старші родичи пройшли табори. Принаймні не в ролі в’язнів.
Чоловік і жінка снідають у літньому будиночку. Ведуть буденну розмову. Він їде в місто. Вона бажає легкої подорожі. За кілька годин чоловіка знайдуть застреленим у квартирі першої дружини. Самогубство. За кілька тижнів виснажена скорботою жінка піднімиться на горище і побачить там юнака, котрий їй помариться аватаром покійного мужа.
