Толлак — чоловік, повністю зітканий із протиріч: гордий, лютий, сповнений злості, пристрасний та меланхолійний. Він день за днем проклинає світ, який давним-давно втратив для нього сенс. І день за днем подумки розмовляє з дружиною Інґеборґою, яка загадково зникла багато років тому.

Його завжди називали Толлаком Інґеборґи. Тепер її нема, а ким він є без неї? Чоловіком, який помирає? Тим, кого ненавидять власні діти? Тим, хто опікується Отто, або Оддо-дурником, як його називають сусіди? Чи тим, хто має страшну таємницю, яку міг би (мав би?) сховати разом із собою в домовині?

Усі таємниці будуть розказані. Але чи хоч комусь стане від того краще?

Цей роман балансує на межі між трилером та історією кохання, сповіддю і свідченнями.

Книгу видано за фінансової підтримки NORLA

Туре Ренберґ «Толлак Інґеборґи»  / Переклад: Наталя Іваничук, дизайн обкладинки: Творча майстерня «Аґрафка» (Романишин Романа і Лесів Андрій), — Л.: Видавництво Старого Лева, 2022, 168 ст.

Замовити

УРИВОК 

Світло надворі іржавіє. У домі холодно. Треба ще докинути дров у грубку. Вони погано горять, ці замшілі цурпалки. Лінувався в останні роки підсушувати їх. Ніколи раніше не лінувався.

Інґеборґа весь час мерзла. Завжди ходила тісно закутана в плетений светр, стягуючи його на грудях. Чую її голос:

Ти підклав у грубку, Толлаку?

Я підклав.

Трохи згодом увечері:

Ще є трохи грані в грубці, Толлаку?

Діти теж мерзли. Особливо Гіллеві, худенька й тонкошкіра. Коли була малою, тільки й чув від неї: у хаті холодно. То вдягнися, буркав я. Так збудував мій батько, він вважав, що дім має добре вітритися.

Скоро вони приїдуть. Гіллеві та Ян Відар. Я телефонував у четвер зранку. Наступного дня, після того як виплюнув зуб. Я просив їх приїхати в долину. Додому…

Уже час, як я бачу. Мені вже недовго зосталося.

Надто довго вони перебували в невіданні.

Оддо.

***

Моя Інґеборґа.

Я бачу перед собою її обличчя. Дуже виразно. Бачу, як вона ступає підлогою, крок від ступні до гойдливих стегон. Я бачу її спину, коли вона нагинається. Я чую її голос, глибокий і повний.

Щось ти неговіркий, Толлаку!

Іноді вона каже це з любов’ю. Час від часу з нотками розпачу. Або смутку. Часто роздратовано. Її правда. Я здебільшого мовчун.

Одного вечора багато років тому вона прийшла до мене, стала біля вікна. То було в ті часи, коли Гіллеві і Ян Відар ще ходили до початкової школи. Діти поснули, і ми лежали в ліжку, Інґеборґа і я, тісно сплівшись тілами. Нам було гаряче й млосно після любощів. Такими вже ми були, Інґеборґа і я, пристрасно злягалися, мов звірина, і нічого не могли з цим вдіяти.

Я увесь час про це думаю.

Вона завжди любила кохатися зі мною, я завжди любив кохатися з нею.

Цей вечір я виразно бачив перед собою. Я пожирав її, вона спивала всього мене.

Я лежав горілиць, почувався мов побитий, але мені раптом забаглося поговорити.

Знаєш, Інґеборґо, промовив я, повернувши до неї голову.

Вона лежала з заплющеними очима, кілька звологлих пасем волосся прилипнули до оливкової шкіри — вона здалася мені такою вродливою.

Завжди здавалася.

Знаєш, наші сусіди в долині бачили, як я пишаюся своєю дружиною.

Спра-а-авді?

Вона мовила протягло й глухо.

Це не зовсім так, ніби я неговіркий, просто я — безслівний.

Інґеборґа розплющила очі. Повернула голову, глянула на мене.

Я знаю, сказала вона.

Слова у мені, еге ж, я міг би зараз говорити й говорити, у мені живе купа слів.

Я знаю, сказала Інґеборґа й взяла мене за руку, мені здається, я завжди чую ті слова, які живуть у тобі.

Ти не можеш їх чути, пригадую, як подумав я, але вголос нічого не сказав.

Бо я так добре тебе знаю, розумієш, Толлаку?

Я кивнув, вона була така гарна в ліжку, однак про себе подумав: О ні, ти перебільшуєш, ніхто мене не знає.

Здається, вона засміялася.

Їй просто було засміятися, моїй дружині. Я уявляв собі, що сміх зачаюється в її грудях, і, щойно з’являється нагода, двічі просити його не треба.

Мені ж сміх давався важко. Завжди дивувався, чому. Ніколи й не усміхався. Щось мене спиняло. Якась судома в м’язах навколо рота. Щось підказувало мені, що ліпше стриматися, не виставляти себе на посміховисько. Ніхто не сміє з мене насміхатися. Однак, коли справа стосувалася Інґеборґи, у душу закрадалося нечисте сумління.

Я міг би більше їй усміхатися.

Що мені до інших…

Так, так.

Каяттям минулого не змінити.

Я прихиляюся ближче до шибки. У стайні світиться. Оддо. Сидить собі там. Я не бачив його від досвітку. У нього бувспокійний ранок. Він не знає про їхній приїзд.

***

Обвиті тілами, мов дві звинні змії, лежали ми в ліжку. Тижні за тижнями, роки за роками — так я пригадував нас, Інґеборґу й себе.

Учора ввечері я розбив собі до крові кісточки пальців. Фе… Сила вже не та, що колись. Коли ступаю дощаною підлогою, скриплять — ні, не дошки — мої коліна. Час бере своє. Я гримнув кулаком у двері на другому поверсі. Просто гримнув по дереву. Колись кісточки витримали б удар заввиграшки. Але не тепер.

Вони скоро приїдуть. Гіллеві і Ян Відар.

Моя запальна донька, мій розсудливий син.

Я поговорю з ними. Вони мають право знати, що сталося.

Пляшка стоїть у шафці, я міг би ковтнути трохи для бадьорості, але ні, не сьогодні.

Вестмарку огортає пітьма. Чорні пси заганяють мене, Інґеборґо. Як би я хотів тебе обійняти, як колись…

***

Я належу минулому.

Час, у якому ми живемо зараз, не мій. Не тут я народжений. Не тут створений. Не дано мені було пізнати цей час.

Я збагнув це, щойно він настав. Збагнув, що буття тут буде важким. Так і сталося. Новий час вихляв стегнами, творився на моїх очах, визрівав, пропонуючи те, що мене анітрохи не цікавило. Час вальсував переді мною, оголювався, давав мені те, чого я ніколи не потребував. Ніколи не потребував… Я мав собі своє. Ниви, міцні руки, роботу, Інґеборґу. Я ніколи не нарікав. Але нові часи не здавалися. Поривалися змінити все, чим ми володіли; змушували мчати в їхньому ритмі, не мали жодної поваги до минулого й старого. До того, що було моїм.

Нові часи не питали дозволу. Втручалися у триб життя тут, у долині. Вламувалися у вітальню, у спальню, вдиралися в горлянку і в тіло. Безустанно, з дня на день. Не рахувалися зі мною, не зважали на мене — мені таке не подобалося. Не подобалося обличчя новочасся. Не подобалися його звуки й запахи.

Ми не цікавили одне одного.

Нові часи почварні, думав я. Це ти почварний, думали вони.

Я давно відвернувся спиною до нових часів. Я мав собі тут, у долині, своє життя з Інґеборґою, свій тартак, ниви й гори, свої руки, свою сокиру… Я більше не маю своєї Інґеборґи, згасло те крихітне світелко, яке сяяло в моєму житті. Але я все ще маю одне: я є тим, ким є.

Чуєте, новочасні часи?

Я є тим, ким є.

Ні, вони не чують.

Гляньте он туди… Майже цілковита темрява.

Що вона тоді сказала? Інґеборґа?

Я дуже люблю тебе вночі, Толлаку, ти тоді не такий колючий, ти у темряві гарний.

Так. Вона вміла сказати.

А вже не скаже. Пляшка стоїть у шафі. Але я її не чіпатиму. Ще година, може, дві, і я побачу на закруті світло фар. І тоді вони приїдуть. Гіллеві і Ян Відар.

Я питав Оддо, за що він має намір нині взятися. Питав за сніданком. Так відбувається щодня. Я ставлю на стіл хліб з маслом, сир і каву. Я сиджу на своєму стільці, він — на своєму. Стілець Інґеборґи порожній.

Він дивиться на дощ, що мжичить за вікном. Спокійні очі.

Піду в стайню, каже він.

Добре спав, питаю я.

Він киває.

Це добре. Лагодиш невід?

Так.

Він лагодить невід. По-своєму. Лагодить уже так давно, що я й не пригадую, коли почав.

Так-так. Лиш би руки були чимось зайняті.

Слово вже готове зірватися з язика, але я не наважуюся

йому сказати, що вони приїдуть.

Двадцять один рік я боявся цієї миті, Інґеборґо.

***

Він жив біля водоспаду разом зі своїм батьком. Як його звали? Альф Івар? Усі знали, що нічого путнього з нього не буде. Я бачу його час від часу, він досі живе там, унизу. Очі йому позападали. Шамкає беззубим ротом.

Відтоді минуло чимало часу.

Я помітив його, коли приїхав до крамниці. То було десь улітку, як пригадую, можливо, наприкінці травня. Яскраве світло, збиточні вітри кудлатили верхівки ялиць при дорозі. До крамниці — сім кілометрів униз долиною. Я завжди їздив туди раз на тиждень і закуповувався усім необхідним. Так було, як ще жила Інґеборґа, так є і зараз, хоча нам з Оддо багато не треба, лиш би триматися при житті. Кава, яблука, трохи заморожених продуктів, якісь дрібнички.

Син того, що жив біля водоспаду, і його два товариші намотували кола на своїх велосипедах на майдані перед крамницею. Вони галайкали й верещали. Посеред майдану стояв Оддо, вони взяли його в кільце. Оддо тримав у маленькій ручці морозиво. Воно тануло й стікало на зап’ястя.

Оддо-дурник! — кричали вони.

Оддо, казав Оддо.

Оддо-дурник! — репетували вони, трясучи над ним кулаками.

Оддо, промовив Оддо.

Я припаркував пікап і вийшов з авта. Хлопчиська спинилися мов вкопані, замовкли, побачивши мене. Я грізно зиркнув, і їх наче вітром здуло.

Оддо, промовив Оддо, дивлячись на мене. Страшенно наляканий.

Я ступив кілька кроків до нього й сказав:

Не дозволяй їм з себе глузувати.

Кілька тижнів по тому я побачив напис «Оддо-дурник» на автобусній зупинці біля дому комуни. Хтось намазюкав його чорною тушшю. Згодом ще один. Хтось намалював спреєм з балончика на стіні школи. Оддо-дурник.

Мені ніколи не подобалися чужі хлопці. Надто отой, з-під водоспаду, Альф Івар. Його батько мені теж не подобався. Він іноді навідувався на тартак, торгувався за щось час від часу, та здебільшого тинявся, заклавши руки за спину, й приглядався до деревини в штабелях. Нарікав на мої ціни, скаржився, що не маю того, чого треба йому. Торік помер. Нікчемний чоловік, лайливий нахаба, ні на що не здатний, ще й жінка від нього пішла.

Одного літнього вечора цього року я подався трохи вигуляти Біллі на руїнах неподалік. І побачив його, сина чоловіка з-під водоспаду. Він ішов униз дорогою; пригадую, я ще подумав: даремно ти трапився мені на шляху.

Коли він порівнявся зі мною, я відступив крок праворуч, а тоді, недовго вагаючись, стиснув кулак й одним ударом повалив його на землю.