Як практика стала анархією метамодерну, — текст лекції письменника Олега Шинкаренка у Музеї книги i друкарства України.
Для розмови про Котляревського та сучасну українську літературу потрібно коротко, наскільки це можливо, розібратися, хто такий був Котляревський.
Бо велика кількість (навіть причетних до літератури) людей мають з приводу нього певний набір усталених стереотипів. Більшість людей вважає, що Котляревський створив (або почав створювати) сучасну літературну мову, написавши бурлескно-травестійний переспів поеми Вергілія “Енеїда”. Звісно, це правда, але будь-яка правда існує в широкому контексті, і в тих, хто знає цей контекст, розуміння цієї правди буде геть інакше. Зараз я цей контекст покажу і тоді вже спробую переформулювати наш першопочатковий стереотип.
Почнемо з того, що й у XVIII-му сторіччі, коли Котляревський почав писати свою “Енеїду”, і зараз існує багато варіантів української мови. Те що створив Котляревський ні в якому разі не було від початку літературною українською мовою, це був один із діалектів одного з регіонів України, який він обрав для написання “Енеїди” тому, що знав його краще за інші. Цілком можливо, що Котляревський навіть змішав декілька діалектів, але я веду до того, що сучасна українська літературна мова, яку створив Котляревський – це явище випадкове. Якщо би “Енеїду” написав автор з іншого регіону, то наша мова сьогодні виглядала би інакше. Таким чином Котляревський не створив якусь ідеальну українську мову, а лише віддав перевагу одному з її варіантів.
Друге дуже важливе зауваження стосується самої “Енеїди”. Поема Вергілія була насамперед патріотичним епосом, який мав конкретну задачу – уславити римський народ, показати, що він походить від давніх троянців, місто яких зруйнували греки за допомогою сумно відомого троянського коня, і походження це героїчне, бо троянці багато воювали, перемагали, закохували в себе прекрасних жінок шляхетного і навіть королівського походження, а також засновували міста.
Нічого з цього у “Енеїді” Котляревського немає. А чим же є тоді “Енеїда”? На цю тему було вже написано багато досліджень, і найзмістовнішим з них є текст Миколи Зерова. Він дуже довгий, тому я викладу у тезах. Отже.
- Котляревський був представником російської літературної провінції.
- Текст “Енеїди” є іноді буквальним, а іноді – вільним перекладом з російської мови «Энеиды, вывороченной на изнанку» російського автора Осіпова.
- “Енеїда” Котляревського є корективом та відгуком на російську “Енеїду”. Українська версія була написана приблизно через 8 років після російської, хоча й писалася протягом 30 років.
- Замисел, композиція і навіть художні засоби “Енеїди” Котляревського запозичено з чужомовного російського зразка. Таким зразком для Котляревського була «Энеида» Осіпова, твір не першорядної ваги літературної, але популярний і жвавий, широко закроєний і не зле, як на свій час, виконаний.
- З перших же рядків поеми Котляревського виясняється, що це твір не цілком ориґінальний, що його всі головні епізоди Верґілієвої поеми переказує за Осіповською поемою: нема ні одної Верґілієвої риси, яку б він вніс у своє оповідання незалежно од російської «Енеїди».
- Текстуально “Енеїда” Котляревського – це пересаджений на український ґрунт російський вірш допушкінської, добатюшковської доби, хоч, правда, взятий не у видатних, як Державін або Капніст, але середніх, «пересічних» літературних діячів.
Але, враховуючи все це, Микола Зеров все ж таки робить висновок, що цінність “Енеїди” Котляревського полягає зовсім не в оригінальності її замислу чи виконання, а у тому, що Котляревський показав, що українська мова може бути мовою популярної літератури, що вона має цінність, і що за її допомогою можна показати, як саме живе український народ. І це, на думку Зерова, Котляревському вдалося показати значно краще, ніж Осіпову. І з ним погоджується і літературознавець Єфименко, який пише, “що “Енеїда” Котляревского относится к «Энеиде» Осипова как живой цветок к жалкому тряпичному изделию”.
Є дуже негативні характеристики “Енеїди” Котляревського від так званих “патріотичних” критиків, першим з яких варто назвати Пантелеймона Куліша. “Самая мысль написать пародию на языке своего народа показывает отсутствие уважения к этому языку”, – пише Куліш і продовжує: “Котляревський сам “смутно почуял беззаконие своего смеха и под конец смеялся уже без искренности”.
Друга нищівна характеристика Котляревського належить літературознавцю Миколі Євшану. “Коли б поет був патріотом або мав живе почуття традиції, то не казав би про Січ, що там “вдень п’яні сплять і крадуть вніч”, не називав би шведів при згадці про Полтавську битву “прочварами”.
Борони боже Україну від таких “патріотів”, як Куліш та Євшан, бо вони триматимуть нашу літературу у лещатах ними самими вигаданої і ніколи не існуючої традиції, не дозволяючи відступити ані кроку від цієї химери до тих пір, поки вона сама собою не затхнеться, не засмердиться і не помре від голоду на сухих та черствих хлібах “уважения” і “законного смеха”. Так, справжній сміх часто буває без поваги до висміюваного предмета, він дуже часто є незаконним, він знущається зі святого та трагічного і не знає межі ні в чому, висміює геть усе. А весь інший сміх є несправжній та штучний.
На щастя, ніхто Куліша з Євшаном не послухав, і “Енеїда” Котляревського визнана одною з перлин української літератури.
Тепер, коли ми знаємо про “Енеїду” Котляревського все, що потрібно знати (хоча, звісно, можливо знати й набагато більше), час перейти до того, як її традиція впливає на сучасну українську літературу. Але в чому ж полягає традиція “Енеїди”? А полягає вона в тому, що автор за допомогою мови та існуючих зразків текстів створює з них колаж, користуючись власними смаками та здібностями. Чи можна сказати, що такий підхід є не зовсім чесним, правильним, мистецьким та літературним? Ні, не можна. Бо саме такий підхід і є єдино можливим. Абсолютно всі літературні тексти виникли в результаті компонування інших текстів, вони не з’явилися із вакуума. Будь-який автор займається тільки тим, що переписує у свій текст те, що він прочитав раніше або десь почув, всі комбінації текстів вже давно й сотні тисяч разів вже були промовлені та прописані. Й від цього з’являється дуже потужне відчуття надлишковості. Автор, який не просто автоматично, мов робот, мов швейна машинка, вистрілює свої романи в публіку, а думає над тим, що він робить, цю надлишковість постійно відчуває. Він відчуває, що те, що він робить, до нього вже було зроблене вже багато разів, але нічого іншого вже зробити неможливо. Вдумливий автор опиняється у становищі корови, прив’язаної до кілка, що вже з’їла навколо себе по колу всю траву, і є два виходи: або жувати землю, або йти на інше поле, де росте невідомо що, навряд чи придатне до їжі, тому це великий ризик. І то ще ж треба якось відв’язатися від кілка! І от автори модерної доби обрали жувати землю. Це було дуже несмачно і непоживно, публіка не сприймала те, що вони роблять, а у самих авторів від постійного жування землі погіршувалося здоров’я та настрій і це особливо було помітно на експресіоністах.
Врешті решт модернізм поїв всю землю і треба було йти на інше поле, але у ямі, утвореній модерністами на місці традиційного мистецтва знов почала пробиватися молода трава. Та нові митці, що прийшли після модерністів, вже не могли її їсти. Тоді вони обрали дуже хитру стратегію: вони робили вигляд, що їдять цю траву, а трохи пожувавши, одразу ж її випльовували. Наїстися так не можливо, тому постмодернізм швидко закінчився і на зміну йому прийшов метамодернізм. Автори метамодерної доби їли традиційну траву, але при цьому показували, що вони їдять її тільки тому, що так можна робити. Але можна також і жувати землю, можна піти на інше поле, а можна в Макдональдс чи у ресторан Пузата Хата. Одним словом, наша корова остаточно відв’язалася від цього умовного кілка в усіх можливих сенсах.
Я розумію, що подібна коров’яча аналогія є дещо штучною і не зовсім відповідною, тому спробую пояснити ситуацію, в якій існують сучасні автори і з іншого боку.
Мистецтво у ХХ сторіччі пройшло довгий шлях від реалізму через модернізм та постмодернізм. Наразі відбувається метамодерна революція, яка вже дійшла і до поп-музики (в Україні це насамперед група Vivienne Mort, але і Джері Хейл). Відбувається це тому, що митці відчувають певну вичерпаність інструментарія: всі прийоми настільки багато разів були використані, що використання будь-якого з них виглядає нещирим та штучним. В часи постмодернізму це призводило до інструментального колапсу: митець просто показував саму вичерпаність, що виглядало як знущання. Сам процес творчості і його результати були побудовані на іронії, яка просто показувала вичерпаність прийомів – і все. Концептуалізм доводив прийоми до абсурду. Особливо пощастило російському (московському) концептуалізму, бо його ресурсна база прийомів була широко відома публіці – це штампи та стереотипи соцреалізму. В творчості Владміра Сорокіна концептуалізм досяг певного автоматизму, що було постійно помітно навіть у діях персонажів (у фільмі Хржановського “Дау” за сценарієм Сорокіна герої, мов роботи, стукають рибою по столу). І вже у 1990-х роках було ясно, що концептуалізм, як постмодерний напрямок, зайшов в глухий кут. У 2010 роках почався метамодерний поворот – повернення до втраченої щирості. Митець тепер має сказати аудиторії правду про світ. Але всі засоби, з якими мав справу ще його попередник постмодернізм, так і лишилися вичерпаними. Що ж робити? Метамодерні автори придумали сніпети та осциляцію. В їхніх творах зберігається дистанція до вичерпаних прийомів, але час від часу вони можуть говорити відверто, попереджаючи, що ця відвертість вже скомпрометована: “Я кажу вам правду, але ж ви розумієте, що це брехня, хоча насправді – це і є правда?”. Це і є осциляція (тобто у перекладі українською мовою “миготіння”): ви ніколи не зможете зрозуміти – серйозно з вами говорить автор чи жартує. Сніпет – це зразок жанрового стереотипа, який використовується, щоб показати саму наявність такого стереотипа та манфестувати реальність через нього. Наприклад, якщо би ви зараз стали співати пісні в стилі Івасюка “один-в-один”. Все це робиться для того, щоб показати неоднозначність і складність реальності, а також відсутність її однозначної інтерпретації, тобто “істини в останній інстанції”, на яку може претендувати митець (умовний Іво Бобул), який все ще вірить у те, що художні прийоми минулого не є вичерпаними та все ще придатні для творчості.
Все це звучить дуже теоретично і у вас може скластися враження, що теорія ця не має під собою ніякого ґрунту. Насправді ж це не так, бо все, що я сказав, виникло в результаті моїх спостережень за іншими митцями та за самим собою протягом багатьох років. І для того, щоб це відчули і ви, я прочитаю уривок з мого роману “Бандера Distortion”. В цьому уривку є сніпети та осциляція, про які я згадував щойно.
5 жовтня 1947 року. Штарнберг
Ліс біля Штарнбергу восени темний і холодний. Дерева стоять у ньому самотньо, немов колони давньогрецького храму, але це оманливе враження. Насправді вони нагадують волосся на голові велета-пенсіонера, хоча в негоду здається, що те волосся росте під пахвами, в носі, а то й на лобку. Злий мстивий вітер швидко зривав із дерев листя, і на кожному листочку дрібними літерами було написане невідоме оповідання Ґустава Майрінка. Одне з них розпочиналося так:
«У суботу після сніданку доктор Ієдідайя Ісмаель підняв до світла пробірку із смертельно небезпечною отрутою Демогоргон, аби помилуватися її чистим фіолетовим кольором. Якщо піднести до неї сірника, то цей диявольський ультрафіолет за якихось п’ятьшість секунд перетворювався на сатанинський пурпур. Якщо вилити Демогоргон у озеро, то вже за декілька секунд в ньому загине вся риба, а фіолетові випари так отруять повітря, що жодна жива істота не зможе підійти до цього озера навіть на тисячу кроків. «Сам Вельзевул продиктував мені рецепт отрути, але навіщо? — подумав Ієдідайя. — Якої відплати він тепер вимагатиме в мене? Невже захоче, щоб я намастив Демогоргоном ручки дверей церкви? Я ніколи не зможу цього зробити, хай навіть і не сподівається. Я краще вип’ю Демогоргон сам». І Ієдідайя…» — на цьому оповідання уривалося, бо на листочку вже не вистачало місця. Але на іншому листочку було ще одне оповідання.
«Асбйорн Нордентофт виготовив свою космічну машину із міді. Багато хто казав йому, що мідь — непридатний для цього матеріал, адже шалені енергії, необхідні для проникнення у космос, розігріють мідь так, що до неї неможливо буде навіть доторкнутися. На що Нордентофт завжди відповідав: «Ви не враховуєте того, що температура космічного простору дуже низька, а отже нагрів буде врівноважений оточуючим холодом». Коли машина була повністю готова, Нордентофт зайшов у неї, сів у крісло та увімкнув двигун. Раптом в ілюмінатор постукав репортер місцевої газети. «Куди ви прямуєте і що сподіваєтесь побачити у космосі?» — запитав він. «Я прямую в нікуди і сподіваюся побачити нічого, — відповів Нордентофт. — Якщо вам цього не досить, то додам, що моя подорож є єдиною можливістю дізнатися, наскільки шкідливою для людини може бути дія космосу, адже я…» І на третьому листочку було наступне оповідання.
«Доктор Кнорре розгорнув вечірню газету і гостро відчув, як йому хочеться відкрити у Зальцбурзі фабрику гаманців. Але гаманці ці мають бути зроблені тільки зі шкіри кажанів. Саме в цьому полягала ідея проекту доктора Кнорре. Для її досягнення він вирішив налагодити регулярну поставку кажанів із місць їхнього постійного скупчення. Найбільше він сподівався на печеру Брекен, що в Техасі. Доктор Кнорре чув, що там живе щонайменше тридцять мільйонів кажанів. Він вирішив відправити телеграму місцевим підприємцям, яких знайшов через оголошення у газеті.
«Dir Ser or Medam, — написав він. — I nid yor servis. I nid bets. 1000 a mans et list”. Він дуже погано знав англійську мову, але сподівався, що ділові люди його зрозуміють. Саме так і вийшло: перша партія кажанів мала прибути через тиждень на пароплаві «Титанік», бо він…»
На цьому вривалося й наступне оповідання, бо листочок був зовсім маленьким. Та й хто б його читав? Хіба що Степан захотів би вийти та перебрати їх один за одним, щоб скласти докупи й віднести до видавництва нову збірку похмурого німецького генія? Ні, не робив би він цього. Час зникав швидше, ніж листя з дерев, опалі хвилини не лежали на землі ані секунди, вони просто розчинялися у просторі так, ніби їх ніколи й не було, адже їх і насправді ніколи не було. У цей час Степан виробляв спеціальні сірники, що довго горіли. Він запалив свічку, висипав коробку сірників на стіл, а тоді брав їх по одному й мачав у розплавлений віск. Коли такий сірник висихав, він перетворювався на маленьку свічечку, яка горіла вдвічі, якщо не втричі довше за звичайний сірник. Єдине, що перед запаленням потрібно було почистити від воску його сірчану голівку. Можна було й не чистити, якщо запалювати такий сірник прямо від відкритого вогню. Але сірниками хати не зігрієш. Для цього потрібно багато вугілля. Степан носив його зі Штарнбергу двома старими відрами й вивалював просто на підлогу біля пічки. Але навіть коли вона розігрівалася на повну силу, в хатинці все одно було холодно. Андрійко з Наталкою та Лесею одразу ж захворіли на коклюш і аж заходилися від кашлю. Особливо надвечір — і майже до самої півночі. Грошей було обмаль. Ярослава ходила до міста шукати роботу, але невдало. Ніхто не хотів наймати цю жінку з лісу, що розмовляла з таким дивним акцентом. Направду вона майже не знала німецької. Вони жили на ті гроші, які отримували від проводу, але їх не вистачало, та ще й отримували їх дуже нерегулярно. Степан не працював, щоб не порушувати конспірації, та й не було коли: він зранку до ночі писав статті, відозви, організаційні папери. Необхідно було терміново створювати закордонні частини ОУН і якось вирішувати питання з уенерівцями. «Вони мають визнати мене як єдиного лідера дієздатної української організації, — думав він. — Це не тому, що я так хочу, а тому, що це єдиний правильний шлях».
Степан наробив сірників і пішов розпалювати грубку. Вільного паперу не було, тому він вирвав пару сторінок зі старої німецької книжки, яку знайшов на горищі. Поки вони горіли, на них ще можна було прочитати:
«Мати покликала до себе свою дочку, маленьку шестирічну дівчинку, і каже:
«Донечко моя, ти знаєш, що наша бабуся захворіла. Лежить, біднесенька, сама, ніхто їй їсти не принесе. А я така зайнята, що й на хвилинку з дому вийти не можу. Піди до неї ти, віднеси хліба та молока».
«Але ж, матусенько, бабуся наша живе так далеко за лісом, — відповіла дівчинка. — Я боюся йти до лісу. Раптом вовк зустріне мене там і з’їсть?»
«Який вовк, доцю? — здивувалася мати. — Всіх вовків мисливці вже давно постріляли».
Не знала вона, що вовк уже давно прокрався в оселю бабусі, розірвав її на шматки, добряче посмажив, виклав на таріль, а з її крові зробив червоне вино. Тоді він одягнувся в бабусин одяг, ліг до її ліжка й чекав. Коли дівчинка постукала в бабусині двері, вовк відповів слабким старечим голосом:
«Так-так, моя люба, заходь, я вже давно на тебе, онучко, зачекалася. Так їсти хочеться, нема сил терпіти!» А бабусина кішка стрибнула до дверей і як занявчить: «Не вір йому, дівчинко, це вовк! Він уже з’їв твою…» Але вона не встигла доказати. Вовк схопив бабусині дерев’яні черевики, кинув ними в кішку й убив її. Дівчинка зайшла в хату до бабусі, поласувала її м’ясом та випила її крові. Тоді вовк і каже: «Скинь, онученько, весь свій одяг та кинь його у вогонь».
«Чому?» — здивувалася дівчинка.
«Бо він такий старий, а я пошила тобі новий одяг, — сказав вовк, — я покажу його тобі, але спочатку — лягай поруч зі мною до ліжка. Я так змерзла, що ніяк не можу зігрітися».
Дівчинка вляглася зовсім оголеною поруч з вовком і раптом помітила, що він зовсім не схожий на її бабусю.
«А чому це в тебе, бабунечко, таке волохате тіло, широкі плечі, довгі кігті та величезні зуби?»
Вовк вишкірився на неї й відповів: «А це щоби швидше з’їсти тебе, дитинко моя!» Тоді він схопив дівчинку й відкусив їй спочатку голову, а потім ноги, руки й нарешті все, що від неї залишилося. Підступний вовк не обмежився навіть і цим. Далі він продовжив свій обід за столом, де дівчинка не доїла залишків бабусі. Ось як буває, коли віриш у всемогутність п’яних та підсліпуватих мисливців, але не віриш у хитрість жорстоких і підступних вовків».
Степан не став читати цієї казки дітям, бо вона була надто жорстокою. «Вовк — це московська більшовицька влада, — подумав він. — Цей вовк прийшов в Україну і спочатку з’їв її східну частину, а потім уже й західну. У цій казці не вистачає Гітлера, але можна сказати, що мама — це безпорадний уряд УНР в екзилі. Ну, мама — це надто гучно сказано. Радше мачуха, яка загуляла й забула про своїх дітей. Цей уряд постійно перебуває в найнебезпечніших ілюзіях щодо своєї ролі в майбутньому України. Якщо ти не береш участі у визвольній боротьбі в будь-якій, навіть найрадикальнішій її формі, то ти рано чи пізно втратиш усю Україну. А революційна боротьба — це єдиний шлях визволення з більшовицького поневолення. Це не тому, що я так хочу, а тому, що це єдино правильний шлях. А іншого не існує».
Ярослава підійшла до Степана й поклала йому руку на плече.
— Що трапилося? — спитав він.
— У Лесі якась хвороба. Схоже на кір. Треба лікаря викликати. Скільки в нас марок лишилося?
— Всього є двадцять марок. На лікаря цього не вистачить.
— Що будемо робити? У неї жар страшний. Так і горить.
— Я піду в місто і щось спитаю в аптеці. А Наталка вже поснідала? Їй до школи час бігти.
Наталка, дівчинка шести років, зібрала книжки та обід (бутерброд із маслом та цибулину) у торбу й пішла через весь ліс до школи аж у Зекінг. Іти треба було довго — майже годину. Вона йшла й увесь час озиралася на їхню хатинку, поки не відійшла так далеко, що її вже не було видно за деревами. Наталка чула казку про Вовка й Червону Капелюшку. Коли батько був у місті, Ярослава прочитала її дітям, щоб вони швидше заснули. Вона не знала, що це була не зовсім та казка про Червону Капелюшку, до якої всі ми звикли. Тому Наталка йшла темним страшним лісом і дуже боялася вовка. А коли чогось дуже боїшся, то воно може з’явитися, а може — і ні. Так само й коли його не боїшся зовсім. У цьому немає жодної логіки й сенсу, за винятком дії заплутаних та непередбачуваних законів фізики. Тому вовка краще за все уявляти як загрозливе скупчення атомів, що рухається у вашому напрямку необов’язково з метою завдати вам якоїсь шкоди. Іноді таке уявлення допоможе вам заспокоїтися на певний час, але на тривалий спокій розраховувати не варто. Від страху Наталка дістала бутерброд із маслом і почала його їсти, прямуючи через ліс. Точно невідомо, але декілька крихт, мабуть, дісталися мурахам. Щойно дівчинка проковтнула останній шматок, як із-за дерев з’явився вовк. Він був схожим на звичайнісінького вовка, з маленької літери. Не схоже було навіть, що він уміє розмовляти. Але він умів.
— Привіт. Як тебе звати? — спитав вовк німецькою мовою.
— Іхь хайсе Наталка, — відповіла вона.
— А куди ти йдеш?
— Натюрліхь, цум Гроссмутер.
— Цу. Цу Гроссмутер, — виправив вовк. — Це ж бабуся, а не м’ясний магазин.
— Йа, іхь ферштее. — Звідки в тебе такий акцент? Ти що, з Чехії приїхала?
— Аус Полен. Дас іст аус дер Украіне. Одер аус Полен. Іхь вурде ін Дойчланд геборен.
— Ну-у-у, припустимо. Хоч я й не розумію. Як це: народилася в Німеччині, але сама з України чи з Польщі? Хоча після того, як чорна рука вхопила за горло Франца Фердинанда, мало хто розуміє, що відбувається. Я вважаю, що правильно Гітлер його синів у Дахау засадив.
— Іхь ферштеє ніхьт, — сказала Наталка. — Ду міхь ессен?
— Та не буду я тебе їсти! — розсердився вовк. — От же ж… Понапридумували! Зла не вистачає! Так би й загриз.
— Ду міхь ессен?!
— Не буду їсти, не буду! Як тобі ще сказати? Ну, слухай. Оця перша казка про дівчинку й вовка, яку тобі мама прочитала — це взагалі був якийсь кошмар! Нібито я з’їв твою бабусю, нагодував тебе її м’ясом та кров’ю, а потім з’їв і тебе. Що це таке? Це чиста вигадка. Вовки так не поводяться. Це не казка, а суцільний набір негативних стереотипів, шовінізму й мови ненависті! Утім подальші варіанти були не кращими. Оцей, де мисливці розрізають мені черево, і ви разом із бабусею звідти виходите — ну, це вже за гранню! Це чистий садизм і заклик до вбивства вовків. Так, я погоджуюся, вовки — хижаки. Ми змушені нападати на інших тварин, роздирати їх та вживати в їжу. Але ми не чатуємо спеціально в хащах на маленьких дівчаток, щоб хтось потім написав про це ксенофобську казку! Я протестую проти такої літератури і проти того, щоб нею годували маленьких дітей! Давай пройдемося, я хочу тобі дещо пояснити. Вовк був підстаркуватий і розчарований у житті. Він багато разів стикався з кричущою несправедливістю й бачив, як звірі негідні та посередні досягають успіху в житті, а ті, хто багато працював і мав талант, пропадають ні за що, безглуздо, не лишаючи жодного помітного сліду. Сам він і не пропав, але й не досяг нічого помітного, хоч мав і талант, і швидкий живий розум, і вдачу, і шалену працездатність. Часто він питав себе: чому так сталося? Де він схибив? Іноді в ньому прокидалися заздрощі до успішних, але примітивних вовків. І тоді він думав: це все через загалом низький рівень звірів у лісі. Їм не треба нічого якісного, їм давай нашвидкуруч склепаний дешевий примітив. І цього не змінити. А раз так, то який сенс у боротьбі?
— Слухай, Наталко, — сказав вовк. — Може, тобі здається, що я надто зарозумілий. Але насправді це не так. Просто я багато всього бачив у житті, і мене важко здивувати. Але насправді я добрий і чуйний. Ти не бійся мене.
— Ду міхь ессен? — спитала Наталка. — Ну, якщо ти так цього хочеш… Теоретично я можу це зробити. Але який в цьому сенс? До чого призведе цей безглуздий сніданок? До тимчасового притлумлення постійного відчуття голоду? Але ж мій голод не стільки природний, скільки екзистенційний. Його не зупинять двадцять кілограмів свіжого м’яса.
— Ессен міхь… — приречено сказала Наталка.
— Я, до речі, вже поснідав, — промовив вовк. — Зайця спіймав. Але з зайцем хіба поговориш? Він же ж німецькою — ні бельмеса. Із дорослою людиною теж розмова коротка: побачив мене — і раз, рушницю витяг! Доводиться тікати. Єдиний шанс для розмови — це ти. Давай трохи хоч я тебе повчу. От слухай, повторюй за мною: «Знов близитесь ви, постаті туманні, що вже мені являлися колись».
— Ір нат ойхь відер, шванкенде гештальтен, — повторила Наталка.
— Ді фрю зіх айнст дем трюбен блік гецайгт.
— О! Молодець! — зрадів вовк. — Тільки не «шванкенде», а «шванкнде». Оце перше «е» треба трохи так заковтувати. Розумієш?
— Ферштеє ніхьт, — сказала Наталка.
— Ну, добре. Для першого разу й цього досить. Взагалі, мабуть, треба було почати з чогось простішого. От, наприклад: «До воріт він підійшов, гарних там дівчат знайшов». Повтори!
— Да гукт ер шон цум тор герайн, ер вайс во шьоне медхен зайн, — повторила Наталка.
— Значно краще! — зрадів вовк. — Майже ідеально! Ми скоро зможемо спілкуватися на рівних. Ти часто цією дорогою ходиш до бабусі? Я тебе просто тут раніше не бачив. Ви, мабуть, нещодавно приїхали.
— Вір лебен ін дунклен Вальд, — сказала Наталка. — Ін айнем кляйнен Хаус. Ес іст зеер кальт! Папа шрайбт ді ганце цайт. Вір ферхунгерн. Унд майн брудер кранк!
— Ой, лишенько! — схопився за голову вовк. Раптом йому розхотілося виправляти помилки в Наталчиних реченнях. Він відчув щось на кшталт сорому, який могли б відчувати вовки, якби вони могли відчувати, а вони, швидше за все, можуть. — Давай я тебе до школи проведу, а то тут місце дике, вештаються всякі шаромижники. Насправді він ужив одне страшенно діалектне й не зовсім пристойне слово, якого сьогодні в південній Німеччині ніде й не почуєш. У самому Штарнберзі його знає тільки один давній стариган, у якого випали всі зуби, і тепер ніхто не може второпати, що він шамкає взагалі, а якщо ви захочете це зробити, то не встигнете, бо він помре швидше, ніж ви до нього доїдете. Наталка й вовк ішли разом деякий час, поки далеко за деревами не почали рухатися тіні. Хоробрість звіра миттєво випарувалася — із першим запахом, що долинув зі слабеньким вітерцем.
— Я тебе ось до цього місця проведу, — сказав вовк, — а далі ти вже сама. Там нічого небезпечного немає. Ще трохи — і до людей вийдеш, а там люди хороші, тебе не образять.
Щойно вовк чкурнув у кущі, Наталка побачила, як до неї йдуть двоє мисливців.
— Ти диви! — сказав один із них. — Якийсь бовдур відправив дитину саму через ліс. Був би живий Фюрер, він би такого не допустив.
— А хто тобі сказав, що він не живий?
— Що?
Наталка зупинилася і протерла очі. Якби вона читала більше книжок з картинками й устигла отримати з них щеплення проти всього занадто розповсюдженого, то ці двоє чоловіків викликали б у неї посмішку, настільки вони були схожі на типових баварських мисливців у шортах, гетрах, зелених жилетах, капелюхах із перами фазана та з горбатими люльками в зубах.
— Фюрер живий, — сказав товстий баварський мисливець худорлявому. — Американці сховали його, щоб шантажувати росіян, в Аргентині. І живе він у маленькому містечку Ланусі біля Буенос-Айреса.
— Дурниці кажеш! — обурився худорлявий баварський мисливець. — Як можна Гітлером шантажувати росіян?
— Для цього треба мати трохи масла в голові, а воно в американців завжди було. Поворуши трохи кульками, чи що там у тебе в голові! Уяви, що в тебе є Фюрер.
— Ну, і що?
— Фюрер — це потужна сила. Він рухає народами. Ти це чудово тямиш. І от уяви, що раптом Фюрер опиняється в якійсь країні, яку американці хочуть узяти під свій контроль. Фюрер з’являється там — і все. Уже всі люди моляться на нього й виконують усі його накази. А накази він отримує з Вашингтона!
— Дурна ідея! — не погодився худорлявий. — Як він віддаватиме накази людям, які не знають німецької мови?
— Ну, це вже справа техніки. Мені здається, Фюрера будуть слухатися в будь-якому разі. От ти би слухався?
— Я би слухався.
— Отож бо й воно! Я думаю, що Фюрер ще повернеться. І дуже скоро ми його побачимо. От пригадай потім мої слова… Та що це ми забалакалися! Давай-но розпитаємо цю дівчинку, куди вона прямує.
— Іхь гее цур шуле, — відповіла Наталка, як її навчали вдома.
— Ти диви! Така мала, а вже — цур шуле! А що ж ти там робиш?
— Іх лерне лезен унт шрайбен.
— Щось вона якось так розмовляє не по-нашому, — зауважив худорлявий мисливець. — Тебе звідки сюди занесло?
— Вимова якась чеська, — сказав товстий. — Понаїдуть тут із Чехії, а потім рятуй їх від вовків. Типу нам тут більше нема чим зайнятися.
— А на вигляд як жидівка, — сказав худий. — Я чув, що жиди тут у лісі ховалися, і деяким вдалося вижити, хоч ми й регулярно прочісували все навкруги. Я коли у Фольксштурмі89 воював, то сам тут ходив із ліхтарем та рушницею. І жінку ж мою до Фольксштурму також забрали. Ми тоді вдвох полювали на них. Я досі книжку свою солдатську зберігаю. — Та ні, не жидівка вона, — заперечив товстий. — Я жидів здалека бачу. Носом просто їх чую. Вона сюди з Плзеня приїхала. Я був колись у Плзені і знаю тих чехів. І на морду вона точно чешка. Кругла така в неї пика, як ото в чехів. Мов той млинець.
— Іхь бін аус дер Украіне. Одер аус Полен. Іхь вурде ін Дойчланд геборен.
— Ти диви! — аж причмокнув товстий. — Як усе складно! Ну, дивися: школа он там. Йди туди. А ми не можемо за тобою йти. Він намагався говорити короткими словами, вимовляючи їх повільно та окремо, щоб Наталка краще їх зрозуміла: — Нам треба вовк — піф-паф! Щоб він тебе не ням-ням. Зрозуміла?
Наталка вийшла з лісу й озирнулася назад. З кущів за нею спостерігав вовк. Їй здалося, що він плакав. Але вона була не впевнена. Може, йому просто надуло вітром в очі. Та й чого б він мав плакати? Хіба трапилося щось сумне? Навпаки — саме лиш веселе».
