«Автор переживає кілька метаморфоз»

зустріч із Юрієм Андруховичем

Друга зустріч із Юрієм Андруховичем на Meridian Czernowitz.

Що стається з автором, коли роман уже дописано й опубліковано?

У моєму випадку це — дві різні речі. Коли роман дописано, я повністю відкладаю його хоча б на 3-4 місяці, не дивлюся в текст, займаюся чимось іншим. Насправді, було і так, що пів року минало – і я знову брався перечитувати текст буквально від першого речення. «Радіо Ніч» я дописав у лютому 2020 року, а знову за нього сів у червні. Це одна стадія — ніби забути, відсторонитися, абстрагуватися, жити чимось іншим, щоб трохи стати іншою людиною. І тоді вже читати. 

А вихід  книжки — це ще один етап, бо по дорозі тут відбувається багато метаморфоз. Наприклад, останніми роками мої книжки читає літературний редактор Олександр Бойченко. Потім читає коректорка, в неї виникає дуже багато зауважень, з якими десь наполовину я погоджуюся. Це — додаткові етапи доопрацьовування. Виявляється, що кожну річ можна змінювати, і досить довго. 

Потім ще одна важлива стадія — прем’єра книжки. Як її подати — ще одна ситуація. Тобто автор переживає кілька метаморфоз: від моменту, коли дописав останнє речення, і до моменту, коли це вийшло на папері друком, — це певна еволюція. Що я відчував неодноразово після виходу книжки друком? Раптом розгортаєш її, починаєш щось там випадково вихоплювати, перечитувати — і виявляється: «Боже, і тут погано, і тут ще можна було виправити, і це переписати». Але — все.

У XIX столітті письменник, коли починав роботу над романом, мав упевненість, що світ буде таким самим, коли роман вийде друком. Зараз все дуже швидко змінюється. Що думаєте?

Я маю певний занепадницький настрій, якщо йдеться про суспільство, яке читає книги. Люди не стали менше читати, — в цілому,  —  але меншає кількість людей, які читають книги: вони читають зі смартфонів якісь повідомлення, приколи, новини. В цьому сенсі письменник XIX сторіччя був привілейованим, бо міг вірити у вічність своїх текстів, у те, що воно так завжди буде, що цивілізація Ґутенберґа вже утвердилась і їй ніколи не буде кінця. А ми живемо в ситуації, коли абсолютно не факт, що цивілізація Ґутенберґа виживе і що книги не стануть просто якимись музейними предметами. Це робить письменника внутрішньо значно скромнішим. Він розуміє, що він не деміург. Можливо, мине 100 років і, попри всю його геніальність, ніхто його не згадає, нікому він не буде потрібен.

зустріч із Юрієм Андруховичем

Але тоді писали романи окремими главами, які виходили в журналах.

— І дуже часто так робили.

Це втрачена традиція. Можливо, це було б цікаво відновити?

Я неодноразово думав, чи не почати публікувати «роман з продовженням», який буде work in progress. Для чистоти цього експерименту треба робити так: не готовий роман шматками віддавати, а щоб він народжувався на очах публіки. Мабуть, як ідею я вже це прийняв, але я ще не бачу, як її втілювати. І не факт, що я дійду до цього. Є не дуже приємна річ, пов’язана зі способом існування наших медіа сьогодні. Маю на увазі те, що періодика на папері, на мій погляд, майже непомітна, а періодика в інтернеті тягне за собою інтернетну демократію, коли твій роман убивають просто поганими коментами після кількох перших «серій». Тобі влаштують таке під твоїми текстами, що не схочеться далі писати. Тому треба зважитися, треба бути готовим до таких челенджів.

Уявила, як з’являються окремі глави романів «Коханці Юстиції» і «Радіо Ніч» з окремими саундтреками. «Коханців Ю» дуже важко назвати класичним романом.

І навіть не треба(усміхається).

Ви дуже класно його читаєте. «Радіо Ніч» теж акустичний роман?

«Радіо Ніч» за визначенням такий. Тобто це була моя перша спроба притягнути в літературний текст максимально багато музики, тому що я здавна мріяв про це. Але мені був потрібен довший час для того, щоб знайти оцю форму: чому воно так. І роман «Радіо Ніч» звучав би, але треба знайти рішення все-таки з плейлистом, музикою. Тому що з книжкою все вирішилося через YouTube (це офіційно зроблено) і QR-код. А якщо робити аудіокнигу, то я бачу тільки єдиний варіант від цього плейлиста відмовитися, тому що він потягне за собою біль з авторськими правами всіх виконавців. Я йшов би таким шляхом: музика всюди з’являється, але це — авторська, спеціально створена для цього проекту музика. Це будуть учасники чи учасник цього видавничого проекту (аудіобуку). Просто коли буде начитуватися цей текст, то замість музичних номерів, які є тепер, будуть якісь інші. 

Як ви ставитеся до Ротського та його друзів?

Ротський мені глибоко симпатичний. Десь я йому співчуваю, а десь ним захоплююсь. А от його друзі — може, центральна проблема роману, тому що в ньому «батько» і «друг» — два ключові слова, які в першому ж реченні відкриваються. «Друг» в романі з нього багатоликий, тому що це щоразу хтось, хто на цьому етапі таким стає. Але виявляється, що єдиним справжнім другом був його птах, який сідав йому на плече. Ще в нього є друг Меф, за яким може прочитуватся Мефістофель. Але, він, звісно, друг, що допоможе у важку хвилину і вирулить ситуацію, хоча дружба з ним — не ідеальний варіант. Друг Субботнік  у нього з’являється у в’язниці, причому навішує на нього свої накрадені статки. Інший друг у нього в спогадах виникає — гітарист з його гурту, який спочатку не хотів іти на Революцію, але, щоб відомстити за Ротського, пішов, та загинув на барикаді. І ще друг дитинства, який нібито збожеволів, але колись допоміг йому у здобутті першого сексуального досвіду. Тобто це — постійні варіації на тему друга. 

зустріч із Юрієм Андруховичем

Ротський — складний психологічний тип. У тому плані, що він нібито всіляко задоволений своєю самотністю та ізольованістю від інших — а насправді дуже хоче людської близькості. Те, що він опиняється у довічному ув’язненні в камері-одинці, — це, мабуть, для нього найвища міра покарання, яка тільки може бути. І вона стає ще жорстокішою, тому що він повірив у своє безсмертя. Тобто пожиттєве ув’язнення стає взагалі вічним ув’язненням, без розв’язки, і це — крайній кошмар.

«8,5 серій» — цитата з кіно?

Звичайно, це алюзія до феллінівського «Вісім з половиною». Чому так? Є конкретна історія. У мене в Києві є друг, архітектор, він дуже пристрасний читач літератури. В нього вдома велетенська бібліотека; серед його улюблених – Набоков, Кундера, Муракамі. Був 2013 рік, коли в мене з «Коханців Юстиції» були готові чотири розділи. Я ще не знав, що там далі буде. Ми з ним прогулювалися Пейзажною алеєю. Він запитав мене: «Коли буде наступний роман?». Це переломний момент, оскільки відтоді я почав думати про це не як про збірку оповідань, а як про роман. Це — по-перше. По-друге, я йому відповів, що працюю вже багато років над цим, але не можу сказати, коли вийде, тому що не знаю, скільки в ньому має бути розділів. І я почав перебирати числа, що мені не підходить: 7, 9, 11. Він сказав: «Зроби 8,5». І ми розреготалися, бо ми були одного віку і цей фільм Фелліні в той самий час дивилися. Я за це вхопився. Це було для мене підказкою. Тим цікавіше, що написати половину історії — це своєрідний виклик для письменника. Надалі я намагався цю книжку дописувати, починаючи вже з п’ятого розділу, з ідеєю, що це все-таки буде прихований роман, а в кінці буде відкрита історія, без розв’язки.

Від письменників очікують, що вони будуть майже пророками. Як вам вдається уникати цього?

Я активно не сприймаю цього. Як тільки десь виникає чергова спроба затягнути мене в роль пророка, я викручуюсь і роблю все від мене залежне, щоб людей розчарувати, щоб вони більше не чіплялися з цим до мене.

На Meridian Czernowitz ви були з самого початку. За що можете йому подякувати?

Насправді, є дуже багато таких речей, але я всіх тепер не згадаю. За цінну можливість провести в Чернівцях кілька днів на початку вересня, які дуже люблю. За те, що він до сьогодні збирає багато людей. Події фестивалю відбуваються в завжди заповнених локаціях. Це дивна здатність. Знаю, що є багато фестивалів, які з часом стають трохи рутинними, і там громадськість вже втрачає зацікавлення, а тут вдається це долати. На «Меридіані» у мене склалося багато особистих знайомств, які мають своє продовження, і це важливі для мене люди. Тому —  доволі вагомі причини.

Як ви думаєте, чому фестивалю вдається не звести питання «Україна на мапі Європи» до формального контексту?

Аж на 100% це їм не вдається.

Взагалі, для мене доволі відкритим, не цілком прийнятним є підхід до певної події, фестивалю з так званими «фокусними темами». Мені здається, що автори, публіка, видавці заслуговують збиратися разом і виступати без «фокусних тем», але це — одна з вимог культурної бюрократії. Тому це сьогодні – неминуче зло. Але зберігається не тільки цей формальний підхід, а й справжній, чесний, живий, зацікавлений. Як це вдається? Мабуть, через добір якихось особистостей. 

зустріч із Юрієм Андруховичем

Я страшенно жалкую, що цього року не вдалося приїхати Анібалові Кампосу через медичні причини. Він страшенно хоче побувати в Чернівцях. Він кубинець, політичний емігрант, німецький філолог, перекладач Ґреґора фон Реццорі, знавець Целана, фахівець зокрема з чернівецької німецькомовної літератури того періоду. Він багато що переклав іспанською, впорядкував антології, збірки. Він мріє побувати в рідному місті своїх героїв. У нього іспанське громадянство, живе у Відні. Я думаю, залучення таких осіб розширювало б цей простір. Ми запланували його лекцію про засновника авангардного театру на Кубі в 1930-ті та 1940-ві роки за диктатури Батісти. Це чоловік, який замолоду відвідував якісь театральні студії, утікаючи спочатку від наростання румунського націоналізму, потім — від нацизму, який підіймав голову в Європі. Він утік до Америки, але там не пішло. Тодішня Куба виявилася для нього просто раєм на землі, де він створив новий театр. Така лекція, можливо, наступного року відбудеться. 

Дуже цікаво!

Це конкретний приклад того, що цей фестиваль відкриває можливості. Целан і є таким відкривачем. Де б це ім’я не вимовляли у світовому культурному середовищі, завжди — з респектом, готові їхати. Целан — дуже серйозний плюс фестивалю. Коли у нас була розмова про антологію целанівської есеїстики, Жадан сказав: «Його начебто немає, але він є. Він своє величиною змушує нас тримати цей рівень, не дає це все скинути в якусь попсу». Це дуже правильно. Так що це один з глибинних ресурсів «Меридіану».

Це закритий, майже родинний фестиваль. Чи побачимо ми на ньому коли-небудь Софію Андрухович?

Сподіваюся, що так. Минулого року фестиваль був винятково в онлайні. Але ми з’їхалися сюди, і вона брала участь — тоді була розмова про її роман «Амадока». Я сподіваюся, що в одному з наступних фестивалів ми, напевно, її побачимо.

Текст: Віка Федоріна

ФОТО: Julia Weber

Підтримайте нас, якщо вважаєте, що робота Дейли важлива для вас

Возможно вам также понравится

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.