В Музеї Сучасного Мистецтва Одеси минулого тижня відкрилися дві виставки поспіль, день за днем, дуже різні, об’єднані тільки тим, що це дійсно сучасне мистецтво, притому во всіх сенсах, і тим, що саме Музей став для них площадкою (за що велика подяка співробітникам музею). 

*

Першою, 4 вересня, відкрилася виставка «Леся UA» — Ігор Гусєв; художника мабуть не треба представляти, бо він  протягом Великої Війни активно займається художним спротивом. Власне,  і без цього Ігор Гусєв, виставка якого нещодавно відбулася також у Києві, є одним із, як сказано в релізі «ключових представників сучасного українського мистецтва». Концептуальні проекти Гусева завжди дуже гостроактуальні, але окрім цього вони як правило дуже іронічні і апелюють к новим технологіям і сучасним засобам трансформації реальності. Що ще важливо – він переважно працює серіями, і кожна серія не схожа на іншу; і для кожній він знаходить технічно та концептуально інше рішення. Виставка, як заявлене,  досліджує «деколонізацію, пам’ять та багатошарову реальність сучасної України» і представляє три серії, дуже різні по мессиджу і по художньому інструментарію. 

Серія «Картотека» («карта ухилянта» — це вставка, яка супроводжує всі роботи серії) – це графічний бароковий цикл портретів чоловіків, переодягнених в жіноче плаття, «ухилянтів». Всі ми, звісно, знаємо з преси казуси, коли чоловіки тікали за кордон від мобілізації під видом жінок; тут ці казуси об’єднані загальною концепцією бурлеску і карнавалу. Взагалі, бурлеск, брутальність (скоріш, тілесність), іронія і надмірність – це те, що притаманне суто українському культурному простору (тут би я мабуть провела паралель із поезією Артема Полежаки). Бородаті мармизи в чепчиках і жіночих вермеєровських сукнях дійсно виглядають травестийно, але гумор тут, скоріш, чорний, що підкреслюється темними тонами робіт.

Зовсім інша серія – «Безпілотник над імперією». Ось тутзовсім немає людей, а полотна яскраві та життєрадісні. Переважно натюрморти, рідше – ландшафти. Єдиною тривожною, дисонансною нотою тут являється маленький контур безпілотника, вписаний в олдскульний квазірадянский, квазіжиттерадісний сюжет. Незабаром штучно сконструйований через мистецькі зусилля світ радянського і пострадянського часу/простору  рухне, згорить у пломені термобаричної вибухівки,  розлетиться на шматочки. Саме яскравість його свідчить про ненадійність та ефемерність – щось на кшталт туберкульозного рум’янцю на обличчі квітучої красуні початку ХХ століття. Прихована іронія цих робіт  теж полягає в їхньої травестийності: в даному випадку травестуєтся не психологічна портретна школа старих майстрів, як у випадку з «картотекою», а салонна живопис, чиє призначення не тільки «зробити красиво», але ще й уникнути  травмуючого.

І нарешті найскладніший по концепції проект «ЛесяUA» являє собою складну композицію, що включає найсучасніші засоби — відеоарт, цифрову живопис та  інсталяції. Не новина, що в модерних пошуках реперних культурних маяків для мапи сучасної, пострадянської концепції України, що будується саме наразі, Леся і вся «хмара тегів», пов’язана з її творчістю – одне із самих знакових і promising явищ. То мабуть для Одеси вона – одна з небагатьох, чиє ім’я не викликало відторгнення при поспішному і не завжди адекватному перейменуванні вулиць (Ярослав Мудрий, який по зрозумілим причинам знать не знав про Одесу, замість академіка Глушка, це, звісно, супер).  Проект, власне, і присвячений перейменуванню – ми бачимо типові таблички з колишніми назвами вулиць та проспектів, ну ви всі їх мабуть бачили, такі біло-сині, підсвічені з середини. Але вони теж травестовані, бо повернути до нас навиворіт, через що літери перетворюються на незрозумілі ієрогліфи минулої епохи, на викопне радянського льодяникового періоду. Сама ж Леся, навпаки, стає сучасною фігурою, яка добре відчуває собі в світі модерних технологій і дизайну: зокрема в холі другого поверху нас зустрічає її «чорно-біла фотографія» – повна постать у сучасному молодіжному вбранні; до речі вона в ньому дуже непогано виглядає.

*

Інша виставка, яку презентували наступного для – це проект «Те, що зберігає в собі тишу» — Кристина Мельник. В прес-релізі, який підготував для нас  PR-відділ (за що йому велика подяка, бо він робить все, щоб полегшити, зокрема і мою роботу) стоїть знак оклику – чутливий контент. Контент і правда чутливий, бо, як свідчить той же реліз, «художниця поєднує класичну іконописну техніку левкасу з сучасною візуальною мовою, перетворюючи тіло на своєрідну «іконостасну» площину, де відображаються травма, оголеність і світло». Її роботи, якби ми не знали про складність їх виконання, можна було б назвати «документальними», тут живопис імітує сучасні техніки, а не навпаки.  Молода, але вже відома художниця (вона, зокрема брала участь у виставках The Naked Room, Voloshyn Gallery, PinchukArtCentre) працює з тим, що можна назвати «травмою», притаманною всьому, що живе – з тим, чого ми свідомо, або підсвідомо намагаємося уникнути – з деформацією або трансформацією тіла у випадку смерті, або важкої хвороби. Деякі роботи серії ніби фіксують оті спроби уникання, погляду, що сковзить по розмитим, розмазаним контурам, нездатний зачепитися за гостру деталь (я би тут згадала революційні для свого часу роботи Френсіса Бекона), деякі, навпаки, шокуюче деталізовані. 

Тут мабуть треба додати ось що. Як я вже писала тут, війна стимулює підвищену увагу до оголеного тіла,  не в останню чергу через адреналінову стимуляцію, тобто, пов’язану із сексуальністю зокрема, але й через те, що ми вимушені стикатися з тим, що в так званому «звичайному житті» ми намагаємося уникати: зі спостеріганням тілесних травм, причому не тільки серед військових, бо в сучасних війнах тил – це поняття суто умовне. І нам треба приймати травмовані тіла як нову норму.

Але є ще один аспект, про який ми теж намагаємося згадувати якомога рідкіше. Це те, що війна залишає по себе померлих, і не просто померлих, яких будь яка культура намагається якомога ефективніше відокремити від світу живих, а померлих, чиї тіла вимушено відкрити не тільки близьким спостерігачам, а й новинному простору, і через те вразливі. Це те, з чим переважно стикаються ті, хто ексгумує тіла в звільнених місцях, ті, хто забирає їх з поля бою, ті, хто працює з тканинами для визначення особистості загиблих і так далі. Це робота, яка вимагає психічної витримки, і, мабуть, спецпідготовки, яку у війну всім забезпечити звісно не можна – і як результат, саме цим займаються глибоко емпатичні люди, бо вони першими кидаються на допомогу.  То авторка робіт, зрощуючи іконописну техніку і травматичні сюжети, пропонує нам принаймні одного разу подивитися на те, на що постійно дивляться вони.

Я не знала нічого про авторку, коли розглядала роботи, але не була здивована,  прочитавши після, що вона «співпрацювала з Центром психічного здоров’я й реабілітації «Forest Glade» МОЗ України, створюючи роботи про досвід військових, які пережили контузії».

До речі, монохромна експозиція доповнена творами інших авторів— від класиків до сучасників — з колекції музею, в яких, згідно з релізом «зберігається історія війни, втрати і крихкості людського буття» і які, кажуть, художниця відбирала дуже прискіпливо саме з цією метою. Це самі по собі потужні роботи, але серед левкасів художниці, як на мене, вони працюють виключно як цвітові плями, підкреслюючи і посилюючі сугестивний ефект основної експозиції, але майже й все; це стосується навіть кольорової літографії Сальвадора Далі «Слони на хмарах»; бо роботи Кристини Мельник завдяки авторському майстерству і шокуючому контенту «перебивають» і класиків, і сучасників.

Куратор обох виставок – Анна Мороховська

Марія Галіна