Збірка есеїв Костянтина Москальця, одного з найцікавіших сучасних українських письменників, виходіть в Видавництві Старого Лева. Тексти, зібрані під обкладинкою книжки, умовно можна поділити на декілька змістових частин: есеї медитативні, світоглядно-споглядальні; есеї про улюблених — письменників, філософів чи святих, а також про письмо й літературу; есеї, присвячені світові цифрової і технічної реальності, якою цікавиться автор; есеї-оповіді із життя; і есеї, написані як рефлексії на події війни.
Спільним для текстів видання є вишуканий стиль, ерудованість, добре почуття гумору і тонка емпатія — там, де вони доречні. У книжці є місце на смуток і на радість, на сміх і на роздуми про вічні речі, як-от любов і смерть, прощення та співчуття, молодість і старість тощо. Потреба рефлексувати про важливе і є в певному сенсі нашим щоденним спорудженням мосту, завдяки якому потрапляємо на береги, донедавна невідомі й недоступні для нас.
Костянтин Москалець. «Спорудження мосту» – Л. Видавництво Старого Лева, 2023, 368 ст.
Київ Дейлі з дозволу видавництва публікує уривок з книжки. Передзамовити тут.
Як правильно сумувати
Почувши про смуток, більшість читачів одразу ж дремене навтьоки, навіть не озираючись на необачного автора, якому заманулося торкнутись однієї з напівзаборонених у XXI столітті тем: хвороба, смерть, сум, віра в Бога тощо. Новітній тоталітаризм, очолюваний самовдоволеним цинічним розумом масового споживача, плекає у своїх слухняних підданих зовсім інші думки й настрої, втім, не надто відрізняючись цілеспрямованою політикою від політики попередніх тоталітаризмів нацистського або комуністичного штибу. Культ здорового тіла, незнищенний оптимізм, який більше пасував би безсмертним богам, цілковита підкореність індивіда колективній громадській думці чи радше тому, що подають за думку соціальні мережі і медії так званого «головного нурту». Де ж тут знайти місце для великого смутку, всесвітньої журби чи бодай крихітної і скромної особистої печалі? Ще ніколи наша література не була такою багатою і різноманітною, як сьогодні, відверто бреше один із колишніх провідних критиків, навіть не помічаючи, що слово в слово повторює тези комуністичних літературознавців у цивільному, проти яких він начебто бунтував за часів буремної юності. Ще ніколи нам не жилося так добре, як за урядування президента (потрібне прізвище вставити) і його згуртованої команди однодумців та професіоналів (тут слід вставити назву потрібної партії). Які в нас чудові комп’ютери. Скільки в нас прекрасних смартфонів, ось, купіть один. Які ми всі розумні, натхненні, культурні, не те що (вставити ім’я потрібного ворога).
Сум, печаль, смуток, зажура далекі від цих колективних екстазів телячого оптимізму, насправді цілковито безпідставного й ілюзорного. Комп’ютери то в нас добрі, але ми старіємо. Президент у нас унікальний, але надворі осінь, із кожним днем стає дедалі холодніше, а платити за опалення нічим, бо тоді не залишиться на харчування. Література в нас розвинулася далі нікуди, а почитати нема чого, доводиться повертатися до незрадливої класики. Сум — самотній. Він не потребує одностайного схвалення і реклами на провідних телеканалах країни. Сум самодостатній. І він тільки мій, винятково мій. Найприватніша власність. Сумуючи, я більше стаю собою, аніж тоді, коли скандую заповітне гасло чи прізвище з мільйонами (невдовзі мільярдами) однодумців. Ви, звичайно, пригадуєте ту рідкісну фотографію, зроблену в зараженій нацизмом Німеччині, де натхненні сотні слухачів вождя зіґують в однодушному пориві волі до влади і тільки один чоловік із-поміж них не зіґує, а просто споглядає, як лікар, як відсторонений обсерватор, у кожному разі, не співучасник колективного психозу. Він дивиться на заражених, і йому, безперечно, сумно тієї миті, яку увіковічнив фотограф. Як тільки ви могли докотитися до такого, промовляє його погляд.
Ясно, що, говорячи про сум, ми маємо на увазі його легкі й леткі форми, далекі від затяжної депресії. Немовби підсумовуючи чудову працю Антона Кемпінського «Меланхолія», присвячену якраз клінічним формам смутку, польський психіатр Ян Митарський робить цікавий огляд історії меланхолії, зауважуючи, що ця історія становить не тільки літопис поглядів медиків на депресію, а й історію печалі, страждань та філософських роздумів, притаманних людині від народження. Історію сумних творів мистецтва й літератури, так би мовити, до якої, безсумнівно, належить і вірш Мацуо Басьо, присвячений портретові друга: «Подивись-но сюди! — Я теж сумую… Глибока осінь». Людина самотня, людина хвора, людина печальна по-своєму красивіші, по-своєму справжніші, ніж вигадані продажними малярами плакатні оптимісти, в яких ніколи не буває ні смутку, ні безсоння, ні втрати рідних і близьких людей, ані невиліковних хвороб. У японській мові, нагадує Митарський, слово «печаль» первісно означало «розкішний», «прекрасний», що свідчить про фундаментальну спорідненість краси і печалі.
Печальний чар речей і істот, приречених на зникнення. Остання розкіш золота на деревах за вікном. Неймовірно ніжна, щемка мелодія в навушниках, яку декілька сотень літ тому написав італійський композитор, приязний дар нам, майбутнім, так само, як і цей майстер, смертним людям. Затамуйте на мить погляд і подих, придивіться, прислухайтеся до скрапування золотого листя, до того, що більше ніколи й ні до кого не повернеться. Дозвольте собі трохи посумувати правильно. Вимкніться з безупинної діяльності, якою нас агресивно й нав’язливо агітують займатися всі, кому не ліньки, призупиніть гонитву за грішми, за здоров’ям, за кар’єрним успіхом. Загалом беручи, ви вже всюди встигли і всього досягнули, отримавши благословенний дар народження. Знов-таки загалом ви нічого не встигнете реалізувати вповні, бо ви приречені на смерть і можете померти навіть цієї миті, читаючи ці слова. Тільки рівновага між радістю і смутком життя дає відвагу жити далі. А рівновага ця досягається винятково в леті, тож, посумувавши, підіймайтеся — і летіть!
