25-31 серпня Український ПЕН провів першу в Україні міжнародну онлайн-резиденцію для німецьких перекладачів та українських есеїстів. Андрій Курков і Наталка Сняданко про «майбутнє, якого ми прагнемо».

Десять авторів та авторок — Сергій Жадан, Катерина Ботанова, Тарас Прохасько, Володимир Єрмоленко, Вахтанґ Кебуладзе, Тарас Лютий, Таня Малярчук, Юрій Прохасько, Андрій Курков, Наталка Сняданко – спеціально для проєкту написали по одному есею. Протягом тижня 9 перекладачів із Німеччини працювали з есеїстами над перекладами текстів через відеозв’язок.

Письменник Тарас Прохасько розповів: «Онлайн-формат став для мене викликом, чимось таким, що заперечує тертя і дифузію. Але виявилося, що все не так драматично. Бо, скажімо, навіть година візуального контакту з перекладачем є більшим простором для співдії, ніж десятки мейлів з питаннями і відповідями.»

Організатори визначили розвиток перекладацької справи в Україні та промоцію жанру есею пріоритетними цілями проєкту. Водночас резиденція стала елементом культурної дипломатії України.

Захід відбувся за підтримки програм «Культура для змін» Українського культурного фонду та «MEET UP! Німецько-українські зустрічі молоді» Фонду «Пам’ять, відповідальність та майбутнє» (EVZ). В описі конкурсу УКФ одразу зазначив, що теми проєктів «мають співвідноситися з темою засідання Генеральної Асамблеї ООН до 75-ї річниці – «Майбутнє, якого ми прагнемо».

Саме ця фраза стала фокус-темою резиденції Українського ПЕН. На початку жовтня 2020-го збірка есеїв «Майбутнє, якого ми прагнемо» з’явиться у видавництві «Темпора».

Про «майбутнє, якого ми прагнемо», Kyiv Daily запитує письменників та учасників резиденції Андрія Куркова та Наталку Сняданко.

«Ми прийшли з ХХ століття, а промовляємо до ХХІ. Ми вчилися говорити в інший час в іншому просторі» — зазначив Вахтанґ Кебуладзе у передмові до майбутньої збірки есеїв. Розкажіть про ваше відчуття змінюваності часів, про категорії минулого, теперішнього й майбутнього з погляду письменника.

Андрій Курков: Минуле формується сьогодні і щодня стає багатше. Тому майбутнє для мене завжди не найближче, і віддалене на 10-20 років. І все одно воно, як минуле, формується сьогодні, еволюційно чи навпаки, революційно. Тобто сьогодні закладаються причини майбутньої революції. Ми прожили, починаючи з 1991 року, в кількох різних Українах і ось вже більше, ніж рік, знову живемо в іншій Україні. Ми – дуже динамічне суспільство. Це підказує, що попереду ще кілька Україн, які нам доведеться прожити перед виникненням України, що стабільно функціонує в політичному і соціальному сенсах.

Наталка Сняданко: Створення літературних текстів – це можливість пережити минуле вдруге, глибше його осмислити, зробити висновки з помилок і не повторити їх у теперішньому чи майбутньому. Тому саме література є тим, що поєднує назавжди втрачене (минуле) із тим, чого насправді ніколи не буде (майбутнє) через «тут і тепер» літературного тексту.

Як і навіщо взагалі говорити про майбутнє, що є примарним, а наставши – означає теперішній час?

Андрій Курков: Говорити про майбутнє важливо для того, щоб ми могли бачити, куди приведе країну сьогоднішня логіка подій.

Наталка Сняданко: Можна пасивно очікувати майбутнього, і тоді про нього справді немає сенсу говорити, але можна зайняти активнішу позицію і аналізувати минуле і теперішнє, щоб сформувати майбутнє відповідно до своїх очікувань, побажань і потреб, а не дати його сформувати комусь відповідно до чиїхось потреб.

10-15 років тому ви напевне обмірковували майбутнє. Як сьогодення співпало (або ні) з вашими візіями у 2000-х?  

Андрій Курков: Частково співпало в частині наближення до Європи. Так само співпали і менш позитивні думки про те, що ментальність змінюється набагато повільніше, ніж треба, ніж самі умови життя.

Наталка Сняданко: Звичайно, що у 2000-х ми всі були значно наївнішими і сподівалися, що країна розвиватиметься набагато швидше, і у примарному тоді 2020-му ми всі житимемо вже у цілковито цивілізованій, європейській країні, де будуть можливості для розвитку, самореалізації та гідний рівень життя. Ці очікування з теперішньої перспективи мають зворушливий вигляд, мов дитячі плани стати продавцем морозива. Але з іншого боку, тоді ми і передбачити не могли, наскільки швидко відбуватиметься технічний прогрес і наскільки неймовірними будуть наші можливості уже незабаром. Уявити собі тоді щось таке, як онлайн-резиденція, наприклад, було геть неможливо.

Чи був під час роботи з перекладачами обмін думками щодо бачення майбутнього світу? Чи рухаємося ми в одному напрямку? Виокреміть схожі й відмінні візії.

Андрій Курков: На жаль, в моєму спілкуванні поки що таких обговорень не було.

Наталка Сняданко: Напрямок, у якому рухаються всі літературні перекладачі світу – це створення спільного культурного простору, можливості читати тексти одне одного, обмінюватися думками і візіями. У цьому сенсі всі ми однодумці зі схожими смаками і прагненнями. Це було особливо помітно під час прощальної онлайн-вечірки. Кожен приніс із собою важливу для нього книгу і напій, про який хотілося щось розповісти. Тоді з’ясувалося, що ми читаємо тих же авторів, хоч і різними мовами, маємо схожі літературні смаки. А це завжди створює між людьми особливу атмосферу спільноти.

«Майбутнє, якого ми прагнемо». Які ідеї –- в основі виробленої вами візії? Появи яких відмінностей між теперішньою та майбутньою Україною ви справді очікуєте?

Андрій Курков: Нова Україна не може виникнути без нових українців. Зміна поколінь вже іде і несе в собі як позитивні моменти, так і моменти, які треба ще проаналізувати і зрозуміти. Нове покоління не відштовхується в своїх діях, планах і мріях від того, що ми вважаємо своїм минулим. Нове покоління народилось в іншій Україні, ніж моє покоління. І тому їхня менша політична заангажованість (і досвід) можуть зіграти не обов’язково позитивну роль в майбутній Україні.

Наталка Сняданко: Основна думка мого тексту, як і моєї візії майбутнього України, полягає у тому, що ми не можемо зробити справді серйозних кроків уперед і досягти суттєвих змін на краще, поки у нашому суспільстві культура і освіта матимуть такий низький рейтинг, як вони мають зараз. Неможливо досягти економічного розвитку і процвітання у суспільстві, яке складається із неосвічених і затурканих громадян, готових проголосувати за що завгодно і за кого завгодно; громадян, які не здатні заглиблюватися, аналізувати та не навчені критично мислити.

***

На Facebook-сторінці Український ПЕН поступово викладатиме лекції Наталки Сняданко, Вахтанґа Кебуладзе, Євгенія Стасіневича та Мар’яни Савки, що відбулися протягом онлайн-резиденції.

Нагадаємо, що український ПЕН щовересня оголошує фокус-тему року, на яку письменники, журналісти та філософи пишуть есеї. У 2018-19 роках автори розмірковували про те, що об’єднує українців, у межах теми «Мости замість стін». Збірка есеїв вийшла друком у «Видавництві Старого Лева». У 2019-20 роках основним було питання «Що дасть нам силу».

Український ПЕН — культурна і правозахисна громадська організація, що об’єднує українських письменників, журналістів, науковців, видавців, перекладачів, правозахисників, культурних менеджерів. Налічує 128 членів і є одним із 146 національних центрів Міжнародного ПЕН.

Текст: Марина Ковальчук

Ілюстраторка Ольга Глумчер