Поезія, як це вже неодноразово зазначено, відноситься до інструментів швидкого реагування (на відміну від прози, що вимагає тривалої рефлексії). Не дивно, що зараз ми маємо потужний корпус поетичних текстів, пов’язаних із війною. Але постає нерозривно пов’язане з цим питання: а як, власне, перекладати з мови війни (котра є травматична за визначенням) на мову поезії? Тут ми стикаємося не лише з проблемою опрацювання травми (що неминуче). Справа в тому, що екстремальна ситуація вимагає від відповідального(ної) автора(ки) зміни  інструментарію. 

Недарма перші місяці російської навали у багатьох супроводжувались неспроможністю працювати над поетичними текстами. Про травму «мовчання» розповідали самі поети – наприклад, Катерина Калитко, презентуючи нещодавно в Одесі свою останню книгу. Або Максим Бородін, який й проговорив її через текст (1): 

я забуваю 

як писати вірші

допоможи мені Боже

як зможеш

вграй по потилиці

чи то закохай в якусь хвойду

<…> 

мати казала

коли виростеш

люди будуть жити на Марсі

знала б вона

що так не працює

війна гаряча

наче пляшка портвейну

яку ми залишили на сонці

пам’ятаєш

коли цілувалися на пляжі в Ялті 

в далекому дев’яносто п’ятому

І дуже показовий  саме у цьому сенсі текст загиблої від російської ракети поетки Вікторії Амеліної,  який так і називається –  «Не поезія» (2)

Я не пишу поезію
Я прозаїк
Просто реальність війни
з’їдає пунктуацію
зв’язність сюжету
зв’язність
з’їдає
Наче у мову
влучив снаряд 

Уламки мови
схожі на поезію
але це не вона 

І це теж не вона
Вона в Харкові
Волонтерить

Поезія – тобто те, що ми до війни вважали поезією, більш не спрацьовує, це «не вона», вона у вольовому акті, у спротиві, але не в «уламках мови», які треба збирати наново, щоб говорити.

Приведу також  такий текст Дмитра Близнюка (3):

*** 

немає більше віршів про природу

чистих як ангельська сльоза

другий рік війни 

двадцять тисяч льє під бетоном

повітря гостре від скалків як терка

зубчастий язик равлика

поволі перетирає нас

наші міста

ліси поля річки 

дивна безпечність людей

сіамські близнючки

одна співає в караоке

викладає фотографії в інстаграм

друга гризе підковдру ночами 

хоче вбити себе

але ми не кожен сам по собі

дерева одного саду однієї бензопили

Тобто, ну так,  як раніше – не можливо. Але який інструментарій все ж таки використовують поети, вимушені працювати з таким нелюдським матеріалом, як війна? 

Про це власне цей текст. 

Одразу скажу – по-різному. Звісно, зберіглася зона традиційного віршування, яка охоплює певну кількість поетичних текстів, серед яких є дуже сильні, або популярні (що не завжди одне й те саме),  але нам зараз цікаво розглядати не те, що залишилося як було, а те, що змінилося. 

Так, поет та військовій Дмитро Лазуткін, презентуючи свою нову збірку віршів на фестивалі Meridian Czernowitz в Одесі зауважив, що безпосереднє описання війни потребувало від нього зовсім інших, ніж до того, поетичних засобів. Його попередня збірка «Закладка» (4) складається переважно з римованих віршів, з лірики, яка, власне, й зробила поетові  ім’я. Але остання на наявний момент книга «Будемо жити вічно» (5) – демонстративно документальна, навіть репортажна. Більшість її текстів показово позбавлені  так званого «ліричного героя». 

Така відмова від будь-яких авторських декларацій, matter-of-fact-mode, взагалі притаманна для певної частини «нової поетики», починаючи з вже хрестоматійного вірша Максима Кривцова «Він переїхав у Бучу в середині березня 21-го…»,  написаний в 22-му, який відкриває збірку «Вірші з Бійниці» (6), і який  мабуть став формотворчім для сучасної української поезії. Приведу першу його частину:

Він переїхав в Бучу в середині березня 2021

винайняв маленьку квартиру у цоколі і завів кота

шерсть якого була кольору помадки на еклері.

Він ходив на англійську, в тренажерку та на сповіді

він любив дивитись, як падає сніг

та в тумані зникає вулиця.

Він слухав Радіохед, старі альбоми Океану Ельзи дощ, грім і стукіт серця дівчинки

з якою засинав у маленькій цокольній квартирі

і прокидався у маленькій цокольній квартирі

цілував її тепле обличчя

пригортався до її липкого тіла

пірнав долонею у хвилі її волосся

та борсався там, наче мушка на павутині.

Вона покинула його восени

так як птахи покидають ліси

так як інженери фабрику по-закінченню зміни

і поїхала в Польщу

щоб там залишитись.

Він взяв кота, схожого на тістечко

і сказав: кіт, нам треба їхати

з нами, як ранок

як життя

як хвороба

сталась холодна

як крига

війна

урок що зветься “Спокійне життя” закінчився.

У тумані зникає вулиця

падає дощ

його зовсім не слухають

кіт вибіг у поле і ім’я його вітер.

На хресті наче на id-картці написано:

тут спочиває номер 234 вічна пам’ять.

Саме тут ми бачимо той прийом, котрий дає можливість говорити про травму, уникаючи пафосу або банальності, тобто не ризикуючи зірватися у неминучу фальш. Це відсутність ключової складової сюжету. Власне з тексту не ясно, як саме загинули герої  Кривцова, ми бачимо тільки початок їх історій і самий фінал –  кульмінація випущена, ми маємо реконструювати її самі. Така стратегія спирається на спільний для автора та читача емоційний досвід, запрошуючи читача до важкої, болючої, але співпраці. Взагалі запрошення читача до співпраці, до самостійного заповнення смислових лакун – це мабуть ключова ознака «нової» поезії. Приведу тут дуже показовий текст Артура Дроня (7):

ПРОДАВЧИНЯ КВІТІВ 

Хризантеми, гвоздики

Ці найдовше стоять

Але ж троянди також

Можна

Вони пишніші.

Ну ви дивіться, а я

пошукаю стрічку.

То скільки вам їх,

вісім?

Десять?

Не знаю, чи треба пояснювати власне сюжет та супутні обставини, які залишаються за кадром, але які можна реконструювати, спираючись на монолог героїні. Гадаю, що ні. 

Для такого типу текстів притаманна стриманість, яку помилково можна прийняти за емоціональну холодність. Але насправді це скоріш відсилка к anaesthesia dolorosa psychica, ознакою якої, до речі, є депресивна деперсонализація (і справді, авторського відношення, окрім ракурсу, точки зору, тут майже декларативно немає). Або ж це можна вважати тактовною відмовою від нав’язування читачу власних емоцій. Це свідчить про ту високу степінь  довіри, про яку ми вже тут говорили – читач сам здатний вирішити, як йому реагувати на пропоновану ситуацію. 

Додам,  це тільки один полюс формальних пошуків (або формальних знахідок). Бо на іншому полюсі ми знайдемо умовно кажучи, тексти-антагоністи – складність, багата метафорика, звукопис, система нетривіальних образів, надмірність або я би сказала, навіть бароковість, якби це слово не було настільки затерто. 

Приведу для зразка цитату з останньої  книги Маріанни Кіяновської «Блискавка зустрічає воду і вітер» (8) – як на мене, поезія Маріанни Кіяновської протягом останнього часу перетерпіла помітне формальне ускладнення (порівняно припустимо з її теж вже хрестоматійною збіркою «Бабин Яр. Голосами»):

дні минають ідуть кислотні дощі в соцмережах

починається осінь

серце ще тихіше хлюпоче наче загачена річечка

ще терпкіше тріпоче наче упіймана пташка

одна куля слова навиліт друга навиворіт без причини

у грудях

восени рій стугонить

чотири тисячі бджіл з жалами і з хештегами дрони….

Тобто якщо Лазуткін пішов у бік визиваючи сухого документалізму, позбавившись всього «метафоричного», з текстами Маріанни Кіяновської трапилося зворотне – вони зазнали помітного формального ускладнення через метафорику, яка присутня буквально у кожному рядку… Це мабуть і є ті два шляхи, по яким пішла сучасна поезія. Але зверніть будь ласка увагу на оту упійману пташку, бо зараз я приведу тут фрагмент тексту зі збірки «Сміх згаслої ватри» (9) Ії Ківи (теж дуже складний в тому, що стосується системи образів):

мова зникає як вода між долонь

посуха часу креслить воєнний пейзаж

ми стоїмо і йдемо стоїмо і йдемо одночасно

чи то під воду чи то понад водою

гойдалку неба розхитуючи на плечах

рук прапори майорять у сутінках гніву

ковилою пташок що випали з гнізда

Взагалі,  птахи як знак, як символ, часто зустрічаються у текстах воєнної доби – і в «надметафоричних», і в «документальних».  Ось, наприклад рядки з віршу «Предпекло для сміливих»  Ярини Чорногуз (10):

тут я збираю із землі дрібні гілки

в яких птахи можуть вити гнізда

щоб спалити на вогнищі…

Або фрагмент з віршу Галини Крук від 11 вересня 2024 (11):

і на нашому березі, де вночі глухо ухкало,

там де вдень гучно бахкало, там, де риб розполохало

хай не станеться нічого злого із них жодному, 

ні звірові, ні птахові, ні чийомусь синові, 

ні синові господньому

І нарешті, початок дуже показового тексту Анни Малігон від 13 квітня 2022 року (12):

Летіла пташка зеленим коридором

несла у дзьобику кілька слів іноземних

кілька гілочок на нове гніздо

Дівчинка-семилітка заспокоювала кота:

Сиди, коте, тихо, їж мало,

ми за тиждень повернемось

…У торбині з цибулею прогризена дірка

страшне котяче мовчання

Східна сирена спитала західну: Чому ти ниєш?

У вас там кава і вулична музика 

і діти сплять у піжамах

А у відповідь –

вибух. Вибух. (І третій – пізніше)…

Що тут для нас важливо? Те, що окрім теми птахів з’являється ще одна щемлива тема: тема котиків. Взагалі, котики це окрема справа – і коти на війні, і коти, покинути власниками, або, навпаки, вивезені власниками та волонтерами з-під вогню, і, звісно, коти в соцмережах. Приведу повністю такий вірш Олесі Мамчич (13):

мій кіт плаче

мого кота нема

колись в мене був кіт і був дім

колись поле напнуте між обрієм і обрієм

мене пропускало

кіт побіг полем

колосся замкнулося над ним

обніжок заріс

ліс перед обніжком заріс

вулиця попід лісом заросла

Тут ми можемо згадати і вже цитовані рядки з віршу Максима Кривцова «…у тумані зникає вулиця / падає дощ / його зовсім не слухають / кіт вибіг у  поле й ім’я його вітер», і інший вірш про рудого кота в окопі – того ж Кривцова. 

Так ось, я вважаю (можна зі мною не погодитися) що таким чином огинається певна етична заборона. Війна  – це про страшне, але тему дітей на війні краще не чіпати, бо вона відверто маніпулятивна. Коти тим самим виступають тут як замінник, у ролі  потужного емоційного але етично прийнятного тригера. Є однак і інший аспект. 

Почну трошки здалека. 

В  статусі від 13 травня 2024 року (14) поетка Оксана Осмоловська пише про термін cutexploitation, який існує серед митців: звинувачення в  «експлуатації милоти з метою розширити коло шанувальників» загрожує будь кому, хто тягне у вірш мімімшних тваринок.

Спокуса написати щось щемливе і отримати свою порцію вподобань, загалом може й існує. Але звернення до живого, маленького, вразливого та теплого може мати й радикально інші підстави. Так, ми відкрили цю статтю текстом Дмитра Близнюка про те, що «немає більше віршів про природу / чистих як ангельська сльоза».  Так, і це ми вже відмічали – пішла «чиста лірика»  (а вірші «проприроду» і є чиста лірика). Але природа, принаймні природні елементи в текстах воєнного часу є. Природа тут виступає як споріднена з землею, з країною майже розумна істота, яка страждає від війни та чинить опір загарбникам –  саме через те, що війна сприймається як щось неприродне, збочене.

…вітер міняє свою природу, не роздмухує полум’я, сам задихається

у вогні у війні з людьми звірятами птахами комахами

з рибами які викидають себе з води бо й вода міняє свою природу…

(Маріанна Кіяновська)

…водомірки писали свій текст по воді

текст змело

немає більше тексту

тексту немає

(Олена Мамчич)

Антагоністами та водночас жертвами війни виступають вразливі маленькі істоти – риби, птахи, комахи: вони і люди належать до одного миру, якому протистоїть залізо. Іноді як не дивно образи тварин виступають як метафора війни –  у Ярини Чорногуз в «…Обороні присутності» з’являються залізні птахи (тобто дрони), антагоністи живих птахів, у Дмитра Близнюка –  війна, російська навала – це «зубчастий язик равлика», який «поволі перетирає нас / наші міста / ліси поля річки» (ми потім це ще побачимо)… 

І ось нарешті тут я би воліла звернутися до нещодавнього віршу Олега Коцарева ( 02. 12. 2024) (15), в якому на перший погляд немає ніяких алюзій на війну. Але трансляція відчуття розгубленості та невпевненості через на перший погляд мінімалістичні засоби, беземоційний погляд спостерігача – дуже типовий прийом саме для воєнної поезії

ПОРОЖНІЙ СТАВОК

танець у порожньому ставку

бурмотіння ніг

чи живе чи живе лисиця

у трубі в наступний порожній порожній ставок

у сірій стіні передзимових дерев — 

освітлена жовтим мила маленька

кімната

порожній ставок:

сухе листя на вітрі хлюпоче

замість води

Показово, що останні рядки вірша, мабуть поза волею автора організуються у хоку – і тут ми підходимо до дуже цікавого феномена. Саме хоку, через типові свої ознаки (лапідарнисть, єдність місця та часу, звертання до реалій природи, або до міського ландшафту) виявилися дуже зручним інструментарієм для поетики воєнної доби. Взагалі хоку, при принциповій відсутності метафор, можна розглядати як одну цілісну метафору, один герметичний мессидж. Але, що важливіше, хоку не те щоб взагалі позбавлене авторського ракурсу, але дуже стримане там, де це стосується саме емоційного авторського відношення – тобто відповідає всім ознакам, типовим для одного з екстремумів. Не дивно, що поети наразі активно звертаються до цього жанру (зауважу тут, що порівняно із своїм прототипом «українське  хоку/хайку» все ж таки не зовсім хоку/хайку).

Наприклад Віктор Шило (16) так і назвав  свою нову книжку «Хайкуку» (тому що незмінний персонаж його текстів – зозуля, ну про тварин у воєнної поезії ми вже говорили). 

»

коли зозуля

замовкає 

тиша 

повільно 

розходиться 

колами 

на поверхні

 кожного звуку

 і навіть раки

 не висвистують

військові марші

 на горі 

під горою 

» 

який чудовий день 

сьогодні 

нарешті тепло і немає вітру

 зозуля

 ще не чує 

сама себе

 бо бджоли гудуть як jefferson starship

 навіть вода в копанці здригається

 коли вони мотаються

 туди-сюди

 навколо груші

над чорною прірвою

квітів

Є, однак і «просто сни», тобто просто хоку. Візьмемо наприклад маленьку збірку, нещодавно видану в Одесі, яка так і називається – «Українські хоку» (17). Більшість авторів – одесити, принаймні ті, хто останні три роки живе в Одесі, але не всі. І ось хоку виявляється дуже зручним моментальним, я би навіть сказала медитативним знімком воєнної реальності.

не стало світла

влучення в підстанцію

горить ліхтарик

…

ось місяць сходить

ось хмаринка набігла

сирена виє

(А. Штипель)

небо у хмарах

небо в зорях над нами

камуфляжна сіть

 (В. Немерцалов)

ранок і весна

наче війна зникла

тихо / сонячно…

(І. Божко)

Хроме кошеня

Оминає осколки

Приліт був вчора

(К. Остапено)

Березнева ніч

Шахеди падають вниз

Як листя сакур

(О. Швед)

В останньому випадку ми бачимо іронічну апеляцію до класичного хоку з відсилкою до сезону року та красот природи, але замість листя (пелюстків) сакур униз падають збиті дрони (природа тут знов виступає як метафора війни). До речі хоку саме завдяки лапідарності тяжіє до іронії,  під час війни теж, бо іронія – це всім відомий психологічний засіб, який захищає від страшного. 

Іронія і війна – це, мабуть, окрема тема, яка чекає на дослідження, але ось ще приміри:

культурологи

знов купили бусик

минометникам

скролю новини

просто в очікувані

метеорита

(Є. Канищева)

Або:

«Москва – как много

в этом звуке!»…В звуці «бульк»

вже значно більше

(Г. Стремінська).

Хоку навіть можуть іронічно перегукуватися між собою, як у Олександра Хінта:

Падає зірка

не впізнати бажання

бо падає зір

О, алілуйя

падає зірка кремля

поліпшився зір

Це ще один момент, бо хоку може використовуватися як будівельна цеглина, блок для чогось більшого: іноді автори організують хоку в цикли – як, наприклад, триптих «Знов» Євгенії Канищевої, або цикл Євгенії Красноярової «Воєнно-польовий гербарій», з якого я приведу деякі фрагменти:

Глід сумнівний

Ягоди глоду

Стигла роса воєнних

Наших світанків

Горіх волоський

Котись, горішку

У казкову далечінь,

У мірне небо

В’яз гладкий

Пов’яжи, в’язе,

Усіх ворогів наших

Усе зло світу

Що для нас тут ще важливо? Мабуть, те, що у «типовому хоку» жанр домінує над авторським стилем.  Ось і поет з Днепра Станіслав Бельский  відкрив трилінгвну збірку «Quaternion» (18) триптихом «Хайку повітряної тривоги».  Тобто, так,  тут ми маємо ту саму моментальну фіксацію реальності, яка притаманна взагалі жанру. Звісно з поправкою на  війну – короткий звіт, документ, галузь, де, як ми вже казали, хоку працює дуже ефективно (тут ми маємо «Хайку повітряної тривоги», «Хайку дорогою в укриття»,  «Хайку зі шкільного підвалу» «Хайку комендантського часу» «Хайку нічного кошмару» «Хайку ППО»)

1 

нічна тривога починається однаково 

будять не сирени (їх можна проспати)

 а мамині прокляття путіну 

2 

але є варіанти на потім

 чи блискавка в куртці розійдеться

 чи шнурок у застібці застрягне 

3

збираючись до укриття 

за звичкою намагаюся 

вбити в коридорі міль

Але закінчується збірка – і цілком закономірно, як на мене,  – текстами, що написані у співавторстві з нейромережею. Не дивно – ми маємо тут справу з процесом, який би я назвала «поступовим зникненням автора»,  і ось саме на цей феномен я би хотіла звернути вашу увагу. Майже всюди на просторі цієї статті ми бачили, як автор свідомо віддає свій голос іншім – деколи людям, деколи навіть тваринам або ландшафту, зруйнованому війною. Поет – тільки транслятор, тільки голос. Цей процес, як я вже тут писала, може йти через активне запрошення читача до співпраці – через спільний досвід, недомовленість, запрошення до розшифровки складних метафор, відмову від нав’язування власних емоцій, а може – через свідомий вибір такого інструментарію, який надійно ховає автора за спиною лапідарних рядків. 

Так або інакше, поезія війни пишеться і потребує свого дослідження. Цей матеріал – лише невеликий внесок в той масив, який буде вивчатися – і вже вивчається – небайдужими літературознавцями. Чимало авторів на жаль залишилося за межами цього дослідження,  але воно принаймні пропонує деякий ракурс, з яким можна погодитися, а можна – ні.

• (1) Максим Бородін. Курс поводження з вибухонебезпечними предметами. Київ, «Каіала», 2023.
• (2) тут
• (3) Дмитро Близнюк. По той бік попілу. Дніпро, «Герда», серія Тонкі лінії, 2024.
• (4) Дмитро Лазуткін. Будемо жити вічно. Львів, «Видавництво Старого Лева», 2024
• (5) Дмитро Лазуткін. Закладка. Львів, «Видавництво Старого Лева», 2022
• (6) Максим Кривцов. Вірші з Бійниці. Київ, «Наш формат», 2004.
• (7) Артур Дронь. Тут були ми. Львів, «Видавництво Старого Лева», 2024
• (8) Маріанна Кіяновська. Блискавка зустрічає воду і вітер. Київ, «Дух і літера», 2023
• (9) Ія Ківа. Сміх згаслої ватри. Київ, «Дух і літера», 2023
• (10) Ярина Чорногуз. «[dasein: оборона присутності]». Київ, «Віхола», 2023
• (11) тут 
• (12) тут
• (13) Олеся Мамчич. Любов беззахисна як ніж. Тернопіль, «Крок», 2023
• (14) тут
• (15) тут
• (16) Віктор Шило. Хайкуку. Дніпро, «Герда», серія Тонкі лінії, 2024.
• (17) Українські хоку 575. Одеса, «Бондаренко М.О.», 2024
• (18) Stanislav Belsky. Quaternion.  Red Moon Press,  USA, 2024 

Марія Галіна

Фото: Марія Галина у співавторстві з midjourney