На пекучому осонні початку літа хлопчина, вдягнений чомусь у лижні штани, вовняні шкарпетки та у грубого светра і при цьому в одному черевику, стоїть на перилах мосту. Завтра буде перший день канікул. Його звати Сікстен. Він живе разом із татом, мама їх покинула і знову вийшла заміж, а тепер знову розлучається.
У них давно зламалася пральна машина. Його щойно відлупцювали однокласники за чудернацький одяг і злий язик, втрата черевика – теж їхня робота. Він закоханий у чепурушку. І йому набридло вдавати, що все добре, і він щасливий. А ще він починає підозрювати, що люди навколо так само те щастя імітують, і їм так само це почало набридати.
Тривожна історія, в який гепі-енд необхідний – і конче. Буде тут щасливий фінал, і нікому, включно з читачем, прикидатися щасливим не доведеться. Кожна книжка Ульфа Старка – радість, ба більше: дуже розумна радість. І попри те, що призначені ті книжки молодшим підліткам, отримати свою дозу розумної радості не забороняється і дорослим.
«Сікстен» написаний про неповну чоловічу родину (шведська дитяча проза про неї міркувала уже в 1980-х, еге ж). Тато і Сікстен один одного непогано розуміють, хоча за напруженим робочим графіком батько не помічає, що малий стає підлітком. (Виявляється, яким буде подарований велосипед – з рамою чи без рами, для шведських тинейджерів-піжонів є важливою проблемою і маже кінцем світу). Сікстен та його друг Юнте годні на безумні вигадки. І ці двоє, звісно, вирішують різко покращити життя самотньому і через те загальмованому татусю та знайти тому нову дружину. Штудіють газети зі шлюбними оголошеннями, і нумо «клеїти» самотніх жіночок за тридцять. Сікстен і Юнте – малолітні білий клоун і рудий клоун в тому цирку, де розбиваються дорослі серця. І якщо думаєте, що тато тут – дорослий, то помилитися. Тато, наприклад, має цікаву батьківську навичку: серед ночі телефонувати з рейсу додому, щоб поцікавитися, чи не робить син чогось небезпечного. Чи, скажімо, не грається сірниками. І тим тільки подає малому цікаві ідеї.
Всю історію запускає зламана пральна машина, і вона в тій історії важливий персонаж. На газетці обережно складені запчастини. Малий злиться і шаленіє, коли пере речі в умивальнику. Тато все не збереться викликати майстра з ремонту побутової техніки. І роблять вигляд, що все так і має бути. Всі роздратовані. В бурхливому фіналі та машина (яка – як виявилася – зводить майбутніх коханців краще за малоліток-зі-шлюбним-оголошенням) заллє всіх пишною мильною піною. Ульф завжди тонко працював із міфічними вимірами своєї наївної дитячої прози. Та пралька – про ритуали чистоти, де після забруднення має бути довгий процес очищення. Люди ізолюються від спільноти і зализують (ну не буквально, майже) свої рани. Так очистилася маленька родина Сікстена після втрати матері і готова тепер до наступного етапу життя. Бо там же не тільки батько, понімаєте, закохався – і то взаємно!
Не певна, що нинішні діти «Сікстена» читатимуть як легку авантюрну пригоду і світлу казку лише. Бути «Сікстену» цілим історичним дослідженням. І якраз малим читачам треба буде допомога. Хто така Мадонна-в-корсеті і чому в неї закоханий підліток, доведеться таки пояснити. Як і те, що таке шлюбні оголошення в газеті. Що таке музична платівка. Що таке стаціонарний телефон на кухні. Як працює таксофон… Ой, багато всього доведеться пояснювати. Значить, «Сікстен» – книжка для родинного читання, буквально.
«— Це вам сьогодні загадали тепло вдягатися? — питає Юнте, коли вони мчать з пагорба до центру на nакій швидкості, що вітер куйовдить їм чуби.
— Ні. Це єдине, що було чисте. Поламалася пральна машина.
— Чого ж ти не сказав про це своєму татові?
— Казав! — зітхає Сікстен. — Але ж ти знаєш, який він.
Так, Юнте знає. Далі хлопці якийсь час їдуть мовчки.
Вони минають хімчистку й квіткову крамницю. А тоді — мчать повз крамницю Сліпого Свена, якому Юнте часто допомагає після занять. Що ближче до школи, то більше пітніє Сікстен.
— Чорт, мене засміють, — зітхає він.
— Дурниці, — каже Юнте. — Ти думаєш, Бетховен дуже переживав, у що був одягнений?
— Мабуть, Бетховен не носив лижних штанів, — відповідає Сікстен.
Та коли вони завертають на шкільне подвір’я, де біля флагштока стоїть усміхнена Емма, Сікстен все-таки вдає, що він Бетховен».
Текст: Ганна Улюра
