Г’юстоне, у нас проблеми

Катажина Ґрохоля

Головний герой — тридцятидворічний неодружений Єремія переживає не найкращі часи. Улюблена жінка виявилася зрадницею, з роботою не дуже ладиться. Й ще кругом жінки, жінки, жінки …

Його мати втручається в абсолютно все, зводить з розуму капризами, а потім ще й серйозно занедужує — напевно на зло йому. Подруги поводяться незрозуміло і змушують нервувати. Сусідка знизу доводить до сказу. Всі вони — молоді, старі, розумні, дурні, потрібні й непотрібні — чогось хочуть і постійно псують йому існування.

А ще є собака. Собака матері. Якщо, звичайно, ЦЕ можна назвати собакою.

І з усім цим треба якось розібратися.

Якщо ви не любите іронічні книжки — це читання не для вас. Але. Обкладинка у книги дуже хороша (ІванШкоропад). І перекладачка (нижче).

Катажина Ґрохоля. «Г’юстоне, у нас проблеми» / — Переклад: Наталка  Сняданко. Л.: Видаництво Старого Лева, 2020, 744 ст.

Купити книжку.

*** 

Уривок

Нa тлі aнтиквaрних декорaцій

Я зайшов у початок минулого століття. Чесне слово, це була подорож у часі. Жоден дизайнер інтер’єрів, жоден стиліст, жоден сценограф не змогли би настільки автентично обставити помешкання, тут і справді зупинився час. На стінах був візерунок, намальований через трафарет, а стеля з’єднувалася зі стінами акуратним заокругленням, люстри висіли посередині великих гіпсових розеток. На стіні голосно цокав старовинний годинник, а маятник із шурхотом пересувався то в один, то в інший бік. Все сповільнилося. Навіть сонячні промені, які падали до кімнати крізь прочинені балконні двері, здавалося, не стільки падають, скільки вповзають. Великий сервант із черешні, овальний стіл, накритий білою гачкованою скатертиною, на скатертині — кришталева ваза з однією трояндою. Шезлонг із вилинялою зеленою оббивкою притягував погляд, його обриси були бездоганні, аж хотілося сісти на нього і випростати ноги. На підвіконні стояли вазонки папороті, надзвичайно густі, якусь мить мені навіть здалося, що ці квіти штучні. 

Мати рідна, які кадри! Телевізора я не побачив. 

Я поставив на підлогу торбу і тюнер, потім ще раз роззирнувся довкола. На стінах гарні картини: сцена полювання і портрет у стилі Віткевича — надзвичайно вродлива жінка з цікавим поглядом, густе волосся, яке закриває половину обличчя, ніс і вуста правильної форми. Під вікном — дубова шафа, сервант із рівненько розставленими келихами, карафками і порцеляновими фігурками, щонайменше такими ж старими, як і їхня власниця. Кожна з фігурок має пару: чоловік у круглому капелюсі нахиляється над жінкою у криноліновій сукні, інший чоловік тримає парасолю над дамою, Амур і Психея у вічних обіймах кохання, хлопчик і дівчинка, які стоять одне навпроти одного, в кожного одна долоня витягнута вперед, а друга сором’язливо схована за спиною, два ангелики за міліметр одне від одного, які за мить збираються поцілуватися. 

Але телевізора я так і не знайшов.

— Я перепрошую, а де ваш апарат?

— Ви маєте на увазі телевізор, юначе?

— Так. Я мушу прокласти кабель з коридору до телевізора і тюнера.

Бабуся підійшла до шафи і відчинила дубові дверцята, інкрустовані перлами. Я був переконаний, що зараз побачу там якогось Нептуна з першої половини двадцятого століття.

Але перед моїми очима з’явилася випущена на ринок лише минулого місяця нова японська плазма. Мені аж мову відійняло.

— Я змушена тримати його тут, бо він у цій кімнаті недоречний. Телевізор псує інтер’єр, правда ж? — старша пані стояла за мною трохи боком, щось тримала у руці, я не міг розгледіти, що саме, але підозрював, що це палиця, якої вона соромиться. — Прошу вас, юначе, зробити все так, щоб кабелю не було видно. Можливо, над дверима, спустите його вздовж одвірка, а потім — біля плінтуса по підлозі. Цього, — вона показала рукою на тюнер, — я теж не хочу бачити. Там є спеціальна дощечка, то ви якось примостіть це на неї. Так як слід.

Я хотів було запротестувати, що я не столяр, але бабуся говорила так переконливо, що не виникало сумніву: тільки так і слід зробити — найкраще, найзручніше для неї, так, як повинно бути.

Настрій я мав чудовий. Попереду був вечір, який цього разу точно змарную. «Нехай же ця жінка, яка проспала останні п’ятдесят років, теж отримає задоволення», — подумав я собі. Їй же теж потрібно подивитися якийсь польський серіальчик, відчути спільність душ із

якимось лікарем, який добрий і людяний, із якоюсь лікарнею, в якій ніхто не помирає, із якоюсь дійсністю, де все відбувається так, як повинно, посварене подружжя врешті мириться, безплідні вагітніють, покинуті діти за допомогою чуда знаходять батьків, внуки турбуються про дідусів і бабусь, а несподіваний спадок розв’язує всі проблеми.

А я собі проведу вечір з Інгою.

Ех, якби я міг показати їй таке помешкання! У Канаді вона такого не знайде. Ця довоєнна атмосфера, ця жінка, як зі старого фільму, у такому вбранні, з таким почуттям власної гідності.

Я розклав свої інструменти — дрелька, кабель. Старша Пані ходила за мною крок у крок, насторожена і мовчазна. Важко працювати, коли хтось дивиться тобі під руки, я ж не злодій.

Невже вона боїться за свої сувеніри, які гарненько розставлені навіть у коридорі?

Я намагався не залишати після себе бруду. Маю за правило: у квартирах, де не прибрано, я не дуже дбаю про те, чи не посиплеться тиньк зі стіни, а це часто трапляється, коли свердлиш стіну під кабель.

Коли я бачу, що всюди безлад, то роздмухую пилюку

порохотягом довкола себе, і тонни її здіймаються у повітря. У чистому помешканні — вмикаю порохотяг і збираю пилюку як слід. Ось така у мене є професійна хитрість, спосіб провчити нечупар.

У помешканні Старшої Пані я рухався, як у світі, якого не можна порушити, бо він розлетиться навіть від надто сильного подиху. Старша Пані мовчки ходила за мною трохи боком, мабуть, спираючись на свій ціпок.

Я прикріпив дощечку, під’єднав тюнер і поставив його на неї, взяв до рук пульт.

— Щоб він працював, треба натиснути ось тут, ось цю кнопку справа…

— Я вас не питала, юначе, як це робиться. Дякую, — бабуся підійшла до шафи і зачинила її.

— А інтернет?

Мені знову відібрало мову.

— Здається, через кабель підключення краще. Мені не подобається те, що є зараз, інтернет повільний і постійно зникає. Може, ви будете такі ласкаві і перевірите, що там не так? І скажете мені, які є пропозиції? Скільки гігабайт і яка швидкість? Тоді я, можливо, взагалі відмовлюся від стаціонарного.

— А де у вас під’єднаний інтернет? — спитав я.

— У кухні, якщо ваша ласка.

Бабця відвернулася, щоб пропустити мене, і тоді я зауважив, що вона тримає у руці не ціпок, а сокиру. Справжню стару добре нагострену сокиру. Вістря блищало, наче було нещодавно відполіроване.

Мені стало не дуже добре.

Не дуже добре — це ще легко сказано.

Я відчув, як по спині у мене стікає холодний піт.

А якщо ця Старша Пані божевільна і за мить розіб’є мені чоло своєю сокирою? Хіба на світі мало придурків?

Я намагався не виявляти свого страху. Зрештою, якби вона хотіла скривдити мене, то я вже, мабуть, давно дістав би по спині, поки монтував кабель. Але, можливо, бабця чекає кращої нагоди. Мені точно не варто робити жодних різких рухів, не схилятися раптово ні над чим, а просто спокійно і виважено рухатися, обмірковуючи кожен жест.

Приблизно так, як із Гераклом, тільки що той малий засранець не мав зброї, а Старша Пані мала.

Я повільно зайшов до кухні, вона була така ж гарна і несучасна, як і решта помешкання. На дубовому столі, що мав ніжки, вирізьблені у формі лев’ячих лап, стояла кришталева миска з трускавками.

Сів.

— Я перепрошую, але про інтернет у замовленні не йшлося, тож я не взяв із собою комп’ютера.

— Прошу зачекати, я принесу ноутбук.

Коли бабця вийшла, я зітхнув із полегшенням. Ну і важка у мене робота.

За мить господиня з’явилася у дверях і однією рукою дала мені комп’ютер.

Це була найсучасніша модель найкращої фірми, моя мрія, легесенький, мов пір’їнка. Старша Пані була неймовірна.

— Якщо у вас є і послуги під’єднання інтернету, то, можливо, я скористаюся. Але у вас який доступ до інтернету — широкосмуговий чи додзвін? І який модем? Чи можна буде мати вай-фай, чи тільки кабельний інтернет?

Я фігію, ось де повний несподіванок день.

— Прошу пані, — як я люблю таких клієнтів. — Ми пропонуємо аналогове телебачення, цифрове, інтернет і відео на вимогу…

— Я лише хочу довідатися, чи ви рахуєте обсяг, бо зараз я плачу за обсяг, і чи буде якесь обмеження, якщо я буду стягувати програми? I скільки мегабайтів за секунду?

Я мало не падаю з крісла.

— Двадцять п’ять. Зараз. Скоро буде більше. І необмежені можливості тягнути все, що вам заманеться. Широкосмуговий доступ до інтернету.

— Це непогано, — каже Старша Пані, підходить до вікна і спирає сокиру на чавунну батарею, яка пам’ятає ще Пілсудського.

Мені нарешті стало спокійніше, хоча я намагався цього не виявляти.

— Розумієте, ніколи не знаєш, кого впускаєш до помешкання. Розповідають різне, — каже вона, виправдовуючись, — тому краще перестрахуватися. Хочете кави? Он сусідку обікрали, розвели «на внучка». Подзвонив якийсь хлопець, ніби друг її онука, з яким буцімто

трапилося щось надзвичайне, якийсь нещасний випадок. Сусідка віддала йому всі гроші. Наступного разу пройдисвіти прийшли уже переодягнені на поліціянтів, нібито у справі цього шахрайства, і сусідка впустила їх додому. Прошу, — вона кладе переді мною мій паспорт. — Ну і «поліція» теж її обікрала. Завжди варто бути обережним. Хоча у вас чесний погляд. 

Я не встиг озирнутися, як уже сидів за столом зі Старшою Пані і пив чудову каву, заїдаючи її тістечками. Кава пахла на всю кухню.

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *