«Письменник не може жити без своєї історії, без власної пам’яті, яка є нерозривною з пам’яттю і досвідом його країни і народу»

Цього року Видавництву Старого Лева – 20 років. Ми поговорили з його засновницею Мар’яною Савкою про важливі нюанси творчого процесу, вагомі періоди становлення і яскраві моменти Старого Лева, а ще – про складні вибори і масштабні плани. 

Яка спеціалізація видавництва сьогодні?

– На даний момент Старий Лев є видавництвом універсальним. У нас є література різних жанрів як для дітей, так і для дорослих. Немає тільки підручників і наукової літератури.

Брендинг видавництва здійснений у найкращих традиціях Львова: тут вміють вигадувати легенди. Хто придумав легенду про Старого Лева?

– Спершу назву видавництва придумав Юрій Чопик. Саму легенду згодом придумала я. Я тоді працювала в бібліотеці ім. Стефаника і одного разу, переглядаючи старі видання, в одній львівській газеті я побачила казку про старого лева. І це був наче знак, що ми правильно назвали видавництво. Щоправда, були й думки: чи добре, що лев старий? Нас часто називають ще й Святим Левом. Тому знак, напевно, був хороший. Але чому Старий Лев? Я завжди пояснюю, що Старий Лев є мудрим, має потрібний досвід, йому можна довіряти, бо він багато чого бачив і вміє. 

А власне легенду про Лева я придумала, коли писала казку до збірника «Казки Старого Лева». Десь тоді з’явився Лев, якій жив у мансарді у Львові на площі Ринок. Потім діти, прочитавши казку, намагалися знайти ту мансарду Старого Лева, за вказівками, які вони знайшли в книжці.

Чому першою книгою Видавництва Старого Лева стала книга Дарії Цвєк «Малятам і батькам»?

– Ця книжка постала з дружби з пані Дарією. Ми познайомилися, коли я брала у неї інтерв’ю для газети «Поступ». Вона була тією людиною, з якою хотілося довго говорити, тому ми й потоваришували. І ми ще не знали, чи будемо займатися видавництвом, але все одно працювали над створенням цієї книжки. 

Коли вона запропонувала розвивати цю ідею, мені сподобалася ця думка: що вона одночасно і себе займе, тим що працюватиме над книгою, і нам допоможе. І вже потім ми це все перетворили власне у той варіант, який побачив світ.

Як змінювалося видавництво? Скільки головних віх розвитку ви б виділили? 

– Перший, напевно, і був цей момент виходу книжки Дарії Цвєк «Малятам і батькам». Це була наша перша удача, коли ми почали видавати книги з нуля, а потім був наш перший Форум видавців – це все було на одній хвилі. 

На Форум видавців у нас, крім «Малятам і батькам» Дарії Цвєк, було ще дві поетичні книжки і одна розмальовка. Але тим не менш, ми брали участь. Добре пам’ятаю того іграшкового лева, якого ми посадили на стенді. Ми тоді були дуже щасливі, що почали щось таке робити.

Потім був такий віховий момент, це яскрава піар кампанія навколо книжок  про «Мумі-тролів». Вони у нас з’явилися завдяки Наталі Іваничук, вона фактично посприяла всім цим контактам з фінами, і щоб ми грант отримали, і права на цю книжку отримали. Далі, заручившись підтримкою львівської страхової компанії, ми зробили таку досить цікаву подію, щоб захопити якомога більшу кількість аудиторії. Ми тоді шили костюми, влаштовувати по шоу по місту, я написала сценарій і навіть мумітрольську пісню, запросила акторів, сама брала участь.

Ви закінчували художню студію, чи не так?

– Ні, я дуже хотіла навчатися в художній студії чи школі, але в моєму містечку її не було. Тепер я самотужки освоюю акварель та інші техніки, бо виявила, що мушу малювати – інакше мені чогось не вистачає. А у всьому, що було, я брала участь: ходила до музичної школи, співала в хорах і ансамблях. А ще вчилася в театральній студії і грала в аматорському театрі мого батька. Та й взагалі, акторство є частиною моєї професії. Мені подобалося створювати свято довкола книжки. Щоб це допомогло захопити якомога більше людей, щоб було яскраво і гарно. Це насправді було класно. Я думаю, що ці «Мумі-тролі» – велетенські ляльки, які гуляли по місту, запам’яталися багато кому, вони ще їздили на маленьких машинках, на «запорожцях».

Потім ще був серйозний момент кризи в 2008-2009 роках. Власне занепад видавництва був пов’язаний з економічною кризою, і ми тоді ледь не закрилися. З цього почалася нова сторінка історії видавництва, оскільки в 2010 році ми прийняли рішення підписати договір про партнерство з компанією !FEST.

Насправді це дуже комфортне партнерство, коли партнери взагалі не втручаються в будь-яку роботу видавництва, в творчий процес. Це дуже хороший кейс довіри. З того часу дуже багато змінилося в історії видавництва, змінилася і виросла команда, ми стрімко почали розвиватися, створили мережу кав’ярень-книгарень Старого Лева в кількох містах. Ми власне універсалізувалися, і стали видавництвом не лише дитячої, а й дорослої літератури. Якщо три роки тому щорічний видавничий план тримався на рівні 135 книг, то зараз ми підняли до 165 видань.

Потім, можна вважати, важливою віхою стало те, що видавництво вперше продало права закордон. Спочатку книжка Андрія Лесів і Романи Романишин «Зірки і макові зернятка» ввійшла в п’ятірку номінантів в категорії «Opera Prima» на Болонському книжковому ярмарку, і після того ми продали права на неї французькому видавцеві. І з того моменту ми почали рухатися в продажу прав на закордон, і на даний момент у нас вже понад 30 країн, з якими ми маємо підписані контракти.

Так ми стали видавництвом, яке з одного боку розвивається на внутрішньому ринку, а з іншого – ми є тим гравцем на міжнародному ринку від України, який став видимим.

Коли ви усвідомили, що стали міцно триматися на ногах? Що стали важливим українським видавництвом? 

– Ми це зрозуміли з самого початку, відчули повагу до того, що ми робимо. У нас був період, коли нагород було більше, ніж книжок. Ми від початку розуміли, що є важливим видавництвом, але яке ще не здобуло собі широкої аудиторії, бо у нас ще не була добре напрацьована система дистрибуції. 

Ми починали у період, коли було надзвичайно складно пробитися на книжковий ринок, який був переважно російськомовним, як і власники мереж теж не українські. Тому з нами особливо не рахувалися. Зараз це змінилося, і власне свою вагу ми відчули після Революції Гідності, коли змінилася ситуація на ринку, зрозуміли, що ми стали законодавцями певних тенденцій, що з нами рахуються. Можливо, початком цього відліку можна вважати рейтинг журналу Форбс, у якому Видавництво Старого Лева було визнано першим серед українських видавничих брендів у 2016 році. 

Тільки досвід проходження певних етапів дозволяє тобі потім зрозуміти, де ти помилився.

Цього року буде ювілей видавництва – 20 років від дня заснування. Що ви б порадили собі в минулому не робити?

– Я вже давно даю пораду молодим видавцям не витрачати свого часу на те, що не дасть реального результату. Я дуже багато часу витрачала на безкінечне перечитування рукописів початківців, які не збираєшся видавати, бо не можеш. Ми робили правильний вибір, і все, що було для нас проривним, це були хороші рекомендовані перевіреними експертами видання. Та ж Наталя Іваничук ніколи не помилялася у виборі, Орест Стадник порадив нам серію книг Джеремі Стронґа, і ця серія досі є популярною.

І я розумію, що якби я починала зараз все спочатку, то дуже добре продумувала б стратегію видавництва, те, що ми видаємо, продумала б шляхи, як знаходити ці книжки. Бракувало певних знань стосовно того, що на ринку вже існує, які є успішні автори. Також бракувало вмінь купувати права книжок за кордоном. Цього треба вчитися самому. 

І от завжди ти проходиш якийсь певний період і розумієш, що є видання, які тебе годують, а є видання, які забирають у тебе масу сил і енергії, і в результаті не дають потрібного результату. Але тільки досвід проходження певних етапів дозволяє тобі потім зрозуміти, де ти помилився. 

Я б порадила відразу, як тільки видавці починають, усвідомити, що вести такий великий корабель, як видавництво, чи навіть поки маленький кораблик, потрібно чітко розуміти, якою є стратегія, якими ресурсами ви збираєтеся це робити, як фінансовими, так і людськими. Це дуже важливий момент: з ким ми працюємо над книгою, бо людина-оркестр – це утопічний шлях в нікуди, з нього ніколи не стане впливового проекту. Видавнича справа – це завжди командна робота, і чим більше команда є згуртованою, тим краще виходить результат. А для цього потрібно розділяти одні і ті самі цінності. 

Також, варто розуміти, що ти як людина, яка стоїть у центрі цієї справи, це все мусиш крізь себе пропускати і часто застосовувати в першу чергу не логіку, а інтуїцію. Бо потім ти розумієш, що книжки – це не просто поліграфічний продукт. За книжками стоять цілі історії. Це може бути скандальна історія, це може бути антирепутаційна історія. Але це може бути історія прориву. Це можуть бути історії, які тебе витягнуть і піднімуть. Ти маєш відчути, який потенціал має кожне видання. І це приходить з досвідом, бо позичити досвід неможливо. 

Одна із важливих функцій видавництва не лише вгадувати, що читач хоче прочитати, а й обов’язок видати потрібну для українського культурного простору книгу. Чи траплялося так, що сумніви про те, як читач сприйме нову книгу, виправдовувалися?

– Бувало, я дуже переживала, якою буде реакція суспільства на ту чи іншу книжку, тому що є книги, які зачіпають дражливі теми, і ти не знаєш, як суспільство може поставитися до іншої точки зору. Коли ми видавали книжку Вітольда Шабловського «Кулементи та вишні» (переклад Андрія Бондаря), то розуміли, що ця книжка може мати неоднозначний резонанс. Бо в наших суспільствах, польському та українському, історики досі не дійшли певної згоди стосовно Волинського питання. Кожна сторона намагається проговорити свою травму, і в певному сенсі, скажемо, виправдати свій народ. 

Тому, коли ми читаємо книжку з позиції поляка, який інтерв’ював українців, які рятували поляків, ми розуміємо, що він пише так само про злочини, які робили в цей момент українці. Але знову ж таки, важливим є меседж, який несе ця книжка, і її подача. Вітольд не належить до радикальних журналістів, які намагаються зробити з історії хайп. Він дуже виважений репортер, який намагається знайти людську історію, вийти на цей момент людяності, адже жоден народ не може бути ані праведником, ані злочинцем. Завжди бути ті, хто рятували, і ті, хто вбивали, просто бути певні складні історичні обставини і періоди, які проявляли ті чи інші риси в людях. 

Ми знаємо, як українці потерпали від поляків, але ми не можемо заперечувати, що й українці мотлошили поляків так само. І коли ця книжка пішла в друк, я пам’ятаю, що мені подзвонила моя старенька цьоця, і просила не видавати цю книжку, обіцяла віддати всі свої заощадження, аби ця книжка не вийшла. Коли я запитала, чому, вона сказала, що я не уявляю, наскільки це все складно і як це боляче. Але я розуміла, що інколи треба робити певні навіть хірургічні операції, щоб одужати.

Зараз час для того, щоб можна було робити таку певну ревізію власної історії, щоб мати сили іти вперед.

Це про сприйняття колективної травми другим і третім поколінням, ми по-різному переживаємо власну історію, по-різному бачимо відповідальність.

Також важко було спрогнозувати, якою буде реакція на книжку Філіппа Сендса «Східно-Західна вулиця». Це книжка зокрема про єврейських юристів – Лаутерпахта та Лемкіна, які вчилися тут, у Львові, і які здійснили великий внесок в розвиток світової юриспруденції, їм належить авторство таких термінів, як «геноцид» і «злочин проти людяності». Але ми розуміємо, що це все відбувалося в контексті окупованого фашистами українсько-польсько-єврейського міста Львова, і що коли німці чинили злочини в першу чергу проти євреїв, частина населення лишалася мовчазними свідками. Це дуже тонка грань: не засудити – але одночасно й не замовчати. 

В принципі, зараз час для того, щоб можна було робити таку певну ревізію власної історії, щоб мати сили іти вперед.

Який тираж книг був у видавництва в минулому році? Чи виправдалися очікування?

– Приблизно мільйон примірників.  

Це був очікуваний мільйон?

– Ми очікували більше. В умовах пандемії ми не добрали по плану, але змогли втриматися, нікого не звільнити, виплатити зарплату. Скажімо, в цей час минулого року люди кинулися читати книжки, але зараз рівень апатії у суспільстві виріс, та й гаманець став значно тоншим, тому аудиторія вже не береться так радо за читання. Тому зараз ми відчуємо ще більший спад.

Чи траплялися Вам книги, які ви хотіли видати, але не встигли купити права?

– Звичайно. І не раз. Крім того, чимало книжок, які ми хотіли видати, ми не видали, тому що не виграли аукціон купівлі прав. Там завжди багато нюансів: хто швидше звернеться, більше запропонує, або зв’язки є напрацьовані. Ми, наприклад, хотіли видати книжку Мішель Обами, однак не вийшло. 

І що є успішним накладом в масштабах Видавництва Старого Лева?

– Ми вважаємо успішною книжку, тираж якої 10 тис і більше, а таких книжок у нас понад 200 позицій. Є книжки, які видавалися як розмальовка, і там тираж може сягати понад 150 тис примірників. Є книги українських авторів, наприклад, дитяча серія «36 і 6 котів» Галини Вдовиченко, яка тривалий час продається дуже успішно. Перша частина серії – це понад 75 тис. проданих примірників. Наступні – не відстають.

А от поезія – це зазвичай до тисячі примірників. Найчастіше це не є комерційний проект, але ми все одно на це йдемо, бо хочемо, щоб у нас були красива поетична серія, якісні вірші.

Це обов’язок перед українським культурним простором, хтось має його формувати.

Яких тем, на вашу думку, не вистачає сучасному українському книжковому простору?

– Мені бракує власне в українській художній літературі книжок з класними історіями, класними сюжетами. У нас тривалий час був період, коли українські автори були в пошуках якогось оригінального викладу, і власне віддалялися щодалі від цікавої історії. А будь-який закордонний бестселер це в першу чергу сильна story. І якщо автори її знаходять – тоді все навколо цієї історії і крутиться, вибудовується середовище. Мало авторів, які вміють створити сюжет і обрати жанр, щоб книжка тримала до останньої сторінки. У цьому сенсі захоплююся майстерністю Софії Андрухович, Ілларіона Павлюка, Доржа Бату та інших письменників, яких ми видаємо. Їхні книги вміють захоплювати і тримати увагу читача до кінця. 

В січні 2021 року Микола Рябчук ділився своїми враженнями, що сучасна українська література є цікавою на міжнародному просторі. Цього року на міжнародну літературну премію Angelus номіновано 12 українських письменників, а минулого року їх було сім. Яка, на вашу думку специфіка української літератури? Що робить її особливою? 

Письменник не може жити без своєї історії, без свого середовища, без власного досвіду, який є нерозривним досвідом його країни і народу.

Виходить, що сьогодні письменники справляються краще істориків.

– Часто так буває. Письменник не може бути таким об’єктивним, яким має бути історик. Письменники беруть те, що для них є найбільш яскравим й випуклим, що бере за живе. А історики мають зважувати ці моменти, і творити якомога адекватнішу, багатовимірну, зважену історію того, що відбувалося.

Яких подій вам бракує? Чи відноситесь ви до тієї частини думок, які в подіях-онлайн бачать більше користі, аніж втрати?

– Живих подій дуже бракує. Цей живий емоційний досвід він дуже нам важливий. Нещодавно ми з Юрком Іздриком мали розмову на ютуб-каналі Тріо Мар’яничі саме про цей травматичний досвід пандемії, коли багато чого не зчитується через те, що обличчя закриті, а в спілкуванні величезна кількість інформації передається через сприйняття, невербально.

У минулому Видавництво Старого Лева часто було учасником різних соціальних проектів. Чи є у вас мрії (навіть не плани, а щоб більш масштабне) що б могло стати таким проектом?

– Ми постійно беремо участь у якихось соціальних проектах. Зараз вийшла книжка «Місія «Порятунок»: ведмеді», 10 гривень від вартості кожного примірника якої буде перераховано на підтримку Ведмежого притулку «Домажир». 

Дитяча книжка Наталії Ясіновської «Любов, дідусь і помідори» теж має соціальну складову. Герої книжки за сюжетом збирають кошти для фонду “Таблеточки”. І читачі, як і герої, також отримали змогу долучитися до доброї справи.  10 гривень від вартості кожного примірника буде перераховано до благодійного фонду «Таблеточки» для допомоги онкохворим дітям в Україні. 

Також, поки був карантин, я створила мотиваційний записник квітучий рік, частину коштів від продажів ми передали в дитячу лікарню «Охмадит», де купили нейростимулятор. Це вже не перша наша співпраця, я належу до опікунської ради «ОХАТДИТу», і вважаю, що наші лікарі роблять неймовірні речі. Я б ще мріяла про великий соціальний проект, але в сучасних умовах карантину мріяти складно. 

Яка книжка є найкращою, найгіршою і найскладнішою?

Буває так, що у книжки дуже вузька тема чи жанр, і тому вона не знаходить свого читача. Так, книжка Тоніно Ґвера продавалася кепсько. А це такі красиві розповіді неймовірно тонкого сценариста, письменника. А прекрасний Арам Пачян і його чудова збірка новел? Є така штука як жанрова ніша. І поезія, і коротка проза мають дуже вірну, але маленьку аудиторію поціновувачів. 

Я б сказала, що школа не привчила до сприйняття окремих жанрів літератури. А у нас мало хто переосмислює звички. В школі читали гранд-романи, тому ми і читаємо переважно романи.

– Від сім’ї багато також залежить. Це навик, який прищеплюється.

Дуже важливим є момент отримання задоволення від нагород, усвідомлення, що тебе оцінили. Але це швидко минає і треба далі рухатися. 

Яким ви бачите видавництво у 2031 році?

– Наразі я бачу потужний розвиток мережі наших кав’ярень, ймовірно, поряд з ними мали б розвиватися дитячі центри. Це дуже гарний інструмент змін – починати з найменших. Я б хотіла, щоб через десять років книжки Видавництва Старого Лева були в кожній українській родині. 

А ще я б хотіла через десять років не втратити бажання видавати книжки. Найскладніше, це коли ти виходиш на певний рівень, на рівне плато, і в тебе ніби все гаразд, і оскільки ти не женешся за тим, щоб вижити, то ти можеш втратити драйв і пильність, бажання змагатися. А його треба вміти підтримувати. З іншого боку, якщо ти не хочеш бути найкращим, з тобою швидко перестають рахуватися. 

Також я б дуже хотіла, щоб одного разу на книжковій виставці в Болоньї ми отримали номінацію «Найкреативніше видавництво».

Людина – єдиний інструмент подолання страху і отримання результату. Відкривши у собі відвагу, ти робиш щось і чогось досягаєш.

Як видавництво змінювало вас?

– Спочатку видавництво мене формувало. Я від початку не мала жодних знань, як проходять бізнес-процес і видавнича справа. Потім уже прийшло розуміння, з’явилося бачення, сформувалася наша візія. Спочатку була просто робота заради однієї, потім другої красивої книжки, було бажання створити цю книжку і отримати задоволення після її виходу. Тоді було важливо зробити все самому, заручитися підтримкою ілюстратора, постійно вникати в кожен нюанс. Дуже важливим був момент отримання задоволення від нагород, усвідомлення, що тебе оцінили. Але це швидко минає і треба далі рухатися. 

Загалом тобі це піднімає самооцінку, підвищує планку, дає відчуття авторитету. Я іноді потрапляю до рейтингів впливових людей, проте я розумію, що це насправді видавництво має вплив, який дає мені авторитет.

Видавництво мене дуже змінило, дало свободу. Дуже великий запас свободи, коли я почала робити інше, аніж лише працювати у видавництві і створювати книжки. Зараз мені дуже цікаво, через багато років, почати створювати зовсім інші проекти, займатися саморозвитком, не боятися бути дилетантом у чомусь – малювати чи співати, писати пісні, витягнути все те забуте в юності, і цим дати іншим людям поштовх не боятися. 

Пройшовши певний шлях у видавництві, а це 20 років, я розумію, що моя функція для багатьох людей є насамперед мотиваційна, мені подобається допомагати іншим людям власним прикладом. Людина – єдиний інструмент подолання страху і отримання результату. Відкривши у собі відвагу, ти робиш щось і чогось досягаєш. І тоді пояснюєш іншим, що в будь-якому мистецтві, чи це мистецтво бізнесу, чи це малярство, ти нічого не досягнеш, якщо будеш боятися.  

Довідка

• Рік заснування: 2001
• Засновники: Мар’яна Савка і Юрій Чопик (2001-2010)
• Напрямок: книжки для всієї родини
• Вибрані останні нагороди:
• Премія Міста літератури ЮНЕСКО (2020) та Національна премія України імені Тараса Шевченка (2021): Гран-прі: Оксана Луцишина за свою книжку «Іван і Феба».
• Книга року BBC (2018): книга «Церебро» Андрія Бондаря у номінації «Книга року ВВС Есеїстика», художнє оформлення – Олена Грозовська.
• Конкурс книжкового дизайну від Stiftung Buchkunst – «The Best Book Design from all over the World 2019» (2019:) «Я так бачу» Романи Романишин і Андрія Лесіва (творча майстерня «Аґрафка»). Бронзова медаль.
• Нагорода «Little Hakka International Picture Book Award» у Китаї:
• 2018 – Книжка «Голосно, тихо, пошепки» Творчої майстерні «Аґрафка»; номінація «Best of the Best». Конкурс «Nami Concours» у Південній Кореї
• 2021 – Українське видання книги «Куди і звідки» Романи Романишин і Андрія Лесіва отримало відзнаку у номінації Green Island Award.
• 2018 – Українське видання роману «Прощавай, зброє» Ернеста Гемінґвея отримало відзнаку у номінації Green Island Award; збірка поезій Олени Гусейнової «Супергерої» – у Purple Island Award.
• Щорічний каталог «White Ravens» («Білі круки») від International Youth Library
• 2020 – «Піратський маршрут» Галини Малик, ілюстрації – Грасі Олійко.
• 2019 – «Туконі – мешканець лісу» Оксани Були.
• Онлайн: https://starylev.com.ua/ 
• Книгарні Старого Лева: 
• м. Львів – вул. Старознесенська, 22-24 / вул. Краківська, 3 / вул. Галицька, 17
• м. Київ – вул. Г.Сковороди, 6 / вул. Прорізна, 10
• м. Дніпро – бул. Європейський, 1Д / пр. Д.Яворницького, 54
• м. Одеса – вул. Катерининська, 2
• Щось цікаве.

Текст: Надія Скокова