Книгою року BBC-2021 став автобіографічний роман Артема Чеха «Хто ти такий?».  Дія відбувається в Черкасах 1990-х. За сжетом другом школяра Тимофія стає новий співмешканець баби Фелікс — колишній контррозвідник, ветеран Афганістану з посттравматичним синдромом. Про підсумки премії, книжкові тенденції та прогнози на 2022 рік поспілкувалися з літературною критикинею Тетяною Трофименко.

«Журі Книги року BBC завжди вміє здивувати. Навіть коли не згодна з рішенням, — каже Трофименко, — Нагородження «Доці» Тамари Горіха Зерня позаминулого та «Юпака» «Сайгона» минулого року були несподіваним визнанням людей поза літературною тусовкою. Думала, цього разу оберуть роман «Спитайте Мієчку» Євгенії Кузнєцової. Дебютантка в художній літературі написала книжку на емоціях. Зрезонувало з багатьма читачами, передусім жінками. Але несподіванка виявилася в перемозі чергового твору відомого у спільноті, вже знаного автора з нагородами, зокрема престижною премією імені Джозефа Конрада-Коженьовського

Чому найкращим визнали Артема Чеха, та що думаєте про роман? 

— Я не знаходжу якихось видатних якостей у книжці нинішнього лауреата. «Хто ти такий?» — пересічний для творчості Артема Чеха роман. Найбільше імпонує його «Точка нуль», яку писав під час перебування в АТО. Там досягнув свого максимуму як письменник і в плані стилю, і в плані емоцій переживання. Все решта, що він пише — це експлуатація теми 1990-х і травматичного дитинства. 

Образ Фелікса – свіжий для нашої літератури. Але у книжці немає нічого такого нового, що могло би принципово схвилювати, зворушити чи шокувати. Український читач давно звик до зображення тяжких 1990-х. Мені здається, Чех просто піймав цю хвилю. Рухаючись в іншому напрямі, міг би дати більше як письменник.

Експерти премії зазначають, що це якраз рефлексія на 1990-ті, якої ми так потребуємо. Де пролягає межа між осмисленням та експлуатацією теми?

— Треба дивитися на конкретних прикладах. Не можу погодитися, що сучасна українська література не відрефлексувала 1990-ті. Починаючи від ранніх творів Юрія Андруховича і закінчуючи сучасними авторами. Навіть тими, хто вже не застали ту епоху, максимум у дитинстві, але повертаються до неї на сторінках. Як Ольга Карі з її «Компотом із патисонів». 

Я не хочу сказати, що всі, хто пишуть про 1990-ті, кон’юнктурники. Потрібно кожну окрему книжку розглядати спеціально й не узагальнювати. Але багато в чому елемент кон’юнктури є. Як і з багатьма іншими травматичними історичними темами.

Чи працює твір на якомусь іншому рівні? Як автобіографічний або роман виховання, історія дорослішання.

— Думаю, що якраз так і працює. Компліменти на адресу роману полягають у тому, що багатьом відгукується історія Тимофія. От хлопчик у чомусь закомплексований, у чомусь нереалізований. Батько його не задовольняє як авторитет. І тут з’являється маскулінний брутальний афганець. Старший чоловік, який ділиться досвідом із підлітком, вводить його у складний і небезпечний світ, дає зразок, як треба в цьому суспільстві жити й поводитися. Напевно, для більшості читачів значущість твору саме в цьому. А те, що мені персонально не резонує, означає, що я не цільова аудиторія.

Чому зрезонував із читачками роман «Спитайте Мієчку»?

— Коли я цю книжку читала, вона мене страшенно тригерила. Не помітила в ній оцієї сільської ідилії, де збираються жінки під крилом бабусі, щоб відпочити від проблем, нормалізувати свій психологічний стан і далі продовжити жити. Бачила перед собою токсичну старшу жінку, яка постійно всіх тролить. Насправді ми всі це переживали. Нібито дружні підколювання, від яких потім комплекси на половину життя. А атмосфера жіночого спілкування, де всі героїні емоційно нестабільні, кожна має якийсь свій глибинний психологічний конфлікт і важку життєву ситуацію – це не ідилія, а серйозне випробування для психіки. Саме так я прочитала текст Євгенії Кузнєцової.

Але судячи з відгуків, яких досить багато, я зрозуміла, що люди прочитують це як ніжний роман, що несе терапевтичну функцію. Який показує, що можна знайти місце, в яке ти приїздиш і відновлюєшся психологічно та емоційно.

Хто з фіналістів премії найбільше вразив?

— Я в конкурсі вболівала за збірку новел Сергія Осоки «Три лини для Марії». Це один із найкращих авторів у поколінні, яке йде умовно після Жадана. Сильних прозаїків не так багато. Двотисячники — яскраві поети. Зокрема, Коцарев, Лазуткін, Крюґер, Шувалова, Бабкіна, Малігон. А от якщо б мене зараз запитали, хто з них найсильніший прозаїк, я б задумалася. Осока в цьому плані все-таки дуже своєрідний. Має впізнаваний стиль, який ні з ким не сплутаєш. Так, у нього трохи архаїчна тематика – село та його протиставлення з містом, дитинство, ідеалізований образ сільської баби, яка є захисницею теж травмованого в лихоліттях хлопчика. Постійно в цій темі вариться. За це закидають одноманітність. Але на рівні стилю здається найсильнішим серед сучасних.

Я не дуже засмутилася, що Осоку не відзначили. Оскільки буквально за три дні до церемонії Книги року BBC Осока отримав Премію Львова – міста літератури ЮНЕСКО. Хоча як показує приклад Артема Чеха, багато нагород не буває.

Який для вас найкращий роман 2021-го?

— «Там, де вітер» Любка Дереша. Вийшов, коли вже всі списки були сформовані. Буквально наприкінці осені. Незручний час. Видання кінця року можуть не потрапляти в рейтинги, але вистрілити наступного року. Зрештою, так сталося з «Радіо Ніч» Юрія Андруховича, який вийшов наприкінці 2020-го і потрапив у короткі списки нинішньої Книги року.

Думаю, що 2022-го з твором Дереша ще буде пов’язана колізія. Бо може стати скандальним. Гадаю, ми всі про нього ще почуємо.

Чому так вважаєте?

— Головний персонаж – сучасний український письменник. Це вже натяк, що там є певна порція автобіографічності. Герой може написати жодного пристойного художнього тексту. Почувається викинутим зі спільноти. Бо не реагує на актуальні події. Не пішов на фронт, не писав про Майдан, не контактує з волонтерами. А як виявилося, основне ядро його читачів становила українська патріотична спільнота. Втративши авторитет у цієї аудиторії, втрачає і письменницьку популярність, і взагалі себе як людина. 

Дереш тут озвучує серйозну проблему. Ми звикли, що всі виявляють свою патріотичну позицію в той чи інший спосіб. Письменники, як той же Артем Чех, ідуть по призову до Збройних сил. Хтось іде добровольцем, а потім стає літератором – у нас уже є досить великий сегмент комбатантської прози. Але Дереш показує аполітичного письменника і що він буде робити, як буде діяти в цій ситуації. Піде у військкомат наприкінці роману чи скаже: «Ні, ви не моя аудиторія, не хочу з вами нічого спільного мати»? Ця інтрига цікаво розв’язується у творі. Але прогнозую, що автору можуть закинути «ватнічество» та «какую разницу» – все, що ми бачили щодо роману Гаськи Шиян «За спиною». 

Як прокоментуєте вибір журі в дитячій категорії та есеїстиці?

— Дитяча — не моя сфера, але маю підозру, що повість Петра Яценка «Союз радянських речей» перемогла теж, тому що ідеологічно наснажена. Бо говорить про пізньорадянське минуле – епоху дефіциту, і вочевидь не в позитивному ключі. 

З короткого списку есеїстики вибір збірки текстів Андрія Содомори «Про що писати» – оптимальний варіант. Цікавий і як перекладач античних текстів, і як есеїст. Але моя книга року в цій номінації – двотомник літературознавця Михайла Назаренка «Крім Кобзаря». Містить твори авторів XIX століття і тексти самого Назаренка про персоналії. Крім Кобзаря не в тому сенсі, що відкидаємо Шевченка. А в тому, кого ще маємо в тогочасній українській літературі. Феноменальна за рівнем наукового опрацювання студія. І бомбічне почуття гумору. Так писати про нашу літературу нікому не вдавалося. Спочатку тому, що було не прийнято в літературознавстві жартувати та іронізувати. А зараз просто багато хто не має сміливості. Назаренко таку сміливість має і відкриває нам XIX століття, якого ми не знали. 

Чи варто звертати увагу на Книгу року BBC як відображення вітчизняного літпроцесу?

— Не так багато у нас літературних премій, щоб ми могли не зважати на Книгу року BBC. Хороший момент у тому, що не прив’язана до українських інституцій. Є незаангажованим гравцем. Це ніби відсторонений погляд збоку. Гроші не українські, значить, можна не підозрювати якийсь елемент корупції чи підсужування. Це спонукає ставитися до нагороди серйозно. Як і фаховість експертів. Можна не погоджуватися з їхнім вибором, але він принаймні зрозумілий.  

Які тенденції спостерігаєте останнім часом в українській літературі?

— Відколи триває війна, потужно твориться сегмент комбатантської літератури, який пишуть саме ті, хто прийшли з фронту. Це провідна тенденція, за якою цікаво спостерігати. Хоча процес не безконфліктний. Є приклади, коли письменники-ветерани не хочуть вливатися в тусовку сучукрліту, як це є з Валерієм Маркусом, який принципово видає свої твори самвидавом і каже, що йому не потрібні видавництво, піар та літературні авторитети. Тобто він відмежовується. Хоча інші автори спокійно інтегруються в сучукрліт.

Розвивається феміністичний напрям. Такі книжки, як «За спиною» Гаськи Шиян, які гостро порушують цю проблематику. 

Відбувається експериментування. З’являються нові жанри й теми.

Бракує гучних подій у літературному житті. 

— Згодна. З одного боку, це ніби як і добре. Означає, що всі мислять по-різному і немає тексту, від якого всі будуть в захваті. Але хотілося б чогось жвавішого. Вплинув і карантин – фестивалі не з таким розмахом відбувалися, якихось подій наживо було менше. І загальна недорозвиненість нашої культурної дискусії.

Як говорять про літературу? Або поради, що треба неодмінно прочитати, і це все в позитивному ключі. Або хтось хоче засудити рішуче – тоді починається якийсь хайп. Але щоб просто зустрічалися опоненти і доброзичливо обговорювали якості тієї чи іншої книжки – такого я не знаю у нас ні на телебаченні, ні на радіо, ні навіть у соцмережах. Шкода, що цього немає. Так не випрацьовується культура дискусії.

Який був останній український твір, що привернув увагу великої кількості українців?

— Думаю, що «Доця» Тамари Горіха Зерня 2019-го. У будь-якому разі це була літературна подія і важливий меседж для люди, які не байдужі до війни, в цьому живуть і цим переймаються. І через те, що про неї так багато говорили в небайдужому середовищі, книжка стала більш видимою і в середовищі, не прямо дотичному до сучукрліту. Не скажу, що охопила буквально всі спальні райони промислових міст, але доволі гучно прозвучала і звернула на себе увагу. І в цьому плюс насправді. Бо те, що не роблять політики, те може більше вдатися письменникам.

Яка наступна книжка може стати загальнонаціональним хітом?

— У мене погана новина для вас – загальнонаціональної сенсації не буде. Не з’явиться. Вам же останні вибори показали розшарування в українському суспільстві. Тобто оці от 25 відсотків – це ті, хто умовно читає українську літературу. А решта – значною мірою ті, хто її не читають. Тому вже тільки з цієї причини у нас не буде твору, який би читали всі.

Які ваші очікування від нового літературного року?

— На 2022-й взагалі страшно робити якісь прогнози. Бо зараз активно обговорюється підвищення цін на папір. І те, що дорожчатимуть книжки. 

Раніше всі нарікали, що в нас немає масової літератури. Зараз вже в достатній кількості. Мені ж не вистачає інтелектуальних глибших творів, але про сучасність. Бо історичні теж добре представлені. А от рефлексій сьогодення мало. Саме тому я в такому захваті від «Там, де вітер» Любка Дереша та «За спиною» Гаськи Шиян. Пишуть про наші проблеми тут і зараз. Про людей, з якими спілкуємося. 

Можливо, приємно вразить Ірена Карпа. Боюся передбачати, але знаю, що вона пише зараз нову книжку. Попередній роман «Добрі новини з Аральського моря» для неї був вершинним виявом творчості. Можливо, створить щось таке ж хороше.

Від зірок першого ряду цього року нічого особливого не очікую. У них і так останнім часом вийшли якісь тексти. У Жадана — п’єса «Хлібне перемир’я» і лібрето опери «Вишиваний. Король України», хай трохи відпочине. Андрухович мав «Радіо Ніч». Забужко готує роман «Сміх Кассандри», але наскільки я знаю, це буде чергова родинна сага в історичних декораціях. Тобто не те, що я би хотіла зараз читати. Але ясно, що на цю книжку буде свій читач. Тому що люди очікують на те, що напише Оксана Стефанівна. Може, якраз її книжка і стане бестселером у ширшому середовищі. 

Давно обіцяють новий роман Ліни Костенко. Якщо в один рік вийдуть новинки від Забужко і Костенко, то це буде битва титанів.

З’являються молоді цікаві автори. Як Ілля Макаренко. Нікому не відомий у широких колах автор став фіналістом Книги року з дебютним романом «Магнум» про донецького заробітчанина в португальському Лісабоні. Таких текстів теж має бути більше. Ми тривалий час жили на максимальному вияві емоцій. І зараз продовжуємо. Зокрема, через війну на Донбасі. Але в такому емоційному надриві довго існувати неможливо. Тому терапевтична психологічна проза також важлива.

Текст: Ілля Прокопенко